“А я маю королівський перстень”, - з усмішкою каже відома буковинська поетеса, жінка третього тисячоліття Анна Дущак, що вже роки прикута до ліжка. На її пальці перстень із великим топазом. “Перстень три роки тому подарувала мені подруга Ксенія Гапій, яка народилася і живе в Америці, - веде далі Анна. – У неї є така сама прикраса. Ми ніколи не скидаємо свої перстені. Вони символізують наше королівство. Це світ, в якому ми можемо поговорити...”
До Анни у село Тисовець Сторожинецького району кореспондент “МБ” завітала разом з представниками управління культури ОДА. Чиновники вручили поетесі почесну грамоту учасниці першого обласного фестивалю “На крилах надій” для людей з обмеженими можливостями. Анна ж відразу зупинила вітання і зауважила, що їй треба зателефонувати подрузі в Америку (штат Нью-Джерсі), щоби і вона чула її спілкування з гостями.
- Ксенія спілкується зі мною щодня. Телефонуємо одна одній по декілька раз на день, - наголошує Анна. - Часто Ксенія каже: “Аню, а ну порадь мені…” Люблю Ксенію за те, що вона спілкується зі мною не із жалю. Нам справді цікаво удвох. А взагалі, я не хвора. Хвора – це коли ти в лікарні, коли в тебе бронхіт…
“Дідусь подруги дружив із Шептицьким”
- Із Ксенією ми познайомилися 1992 року, - розповідає Анна Дущак. - Вона разом із чернівецькими журналістами їхала в одному купе до Львова. Ксені подарували мою поезію. Так ми подружилися. Вона вже приїжджала до мене 17 разів. А в мене вдома є її кімната. Це дуже дорога моєму серцю людина. Ксенія народилася в Америці, але добре знає українську мову та культуру. Її родина походить із Львова. Дідусь Ксенії – Ярослав Гординський - був знаним капіталістом. Мав свою хутряну фабрику. Він дружив із митрополитом Андрієм Шептицьким. Це була дуже духовна людина. Вдома у нього завжди ночували студенти – у коридорі, всюди, де було вільне місце. А Дарія Гординська - відома піаністка – це тітка Ксенії. У цій родині дуже шанують Україну.
- Мені часто телефонують з Бразилії, Австралії. У Канаді маю подругу – дитячу письменницю Олександру Щур, - каже Анна Дущак. – Щаслива також тим, що до мене приходять люди.
- Велике щастя, що є в мене мама. Поки є мама, є тепло і поради. Легко, коли і ти в житті потрібний, можеш комусь трішечки допомогти. Інколи мене запитують, чи щаслива я? Є два варіанти. Я нещаслива: я втратила дуже багато, більшість можливостей. Я не ходжу по улюблених стежках. Але я щаслива: кожен день біля мене мама, я можу чути, я бачу світ за вікном, я маю неймовірних друзів… Ну, то як визначити, що таке щастя? Є люди, яким справді важко, які виросли у дитячих будинках. Якось була в Києві. Там зустріла хлопчика, у якого нема нікого. До нього приходила не мама, а вихователь...
“Дитинство – це мій рай”
- Люблю дивитися через шибки вікна, – зауважує Анна. - Згадую стежини, якими я ходила до 16 років. Напевно, вони ще зберігають тепло моїх ніг. Я завжди ходила босою. Любила відчувати траву під ногами. Дівчинкою пасла корів. Носила із собою книги. На полі збиралися діти, розпалювали велике вогнище, співали, закохувалися. Я теж була закохана. Ці спогади – мій рай. Я люблю там бувати. А раннє дитинство провела у Червоній Діброві. Там жили мої дід та бабуся. Мама ходила у колгосп, а тато їздив на роботу до Чернівців. Недалеко бабусиного будинку був ліс і діти любили туди тікали, ховалися у кущах.
Часом буває мені важко, болить усе тіло, важко терпіти… Тоді я думками пройдуся тими горбами, стежинами, лісом… Наберуся сил і повертаюся у реальність. Пишу вірші…
Нещодавно мені подарували ноутбук. Я довго думала, як зручніше друкувати. Спершу пробувала паличкою набирати слова на звичайній клавіатурі. Якось у гості зайшов сусід і вивів клавіатуру на екран. Так, я тримаю біля себе мишку і набираю літери за допомогою віртуальної клавіатури. А як не було комп’ютера, то писала ручкою. Це дуже важко. Ноутбук з’явився лише місяць тому. Я із задоволенням творю. Хочу, щоб світ побачив мої нові вірші, прозу...
Валерія Чорней
