В Україні бути журналістом просто небезпечно - “Репортери без кордонів”

Тільки минулого тижня в Україні активно говорили про те, що було двічі порушено право журналістів на професію. У Донецьку оперативні співробітники податкової чомусь завалили на землю журналіста, який знімав на мобільний машину голови обладміністрації, а після цього слідчий у відділенні оперативно зумів "добути" від Максима Касьянова добровільне щиросердне зізнання у спробі замаху на "губернатора". Другий випадок — головний редактор "Української правди" Олена Притула заявила про те, що Служба безпеки України переслідує журналіста інтернет–видання, який намагався зв’язатися з родичами затриманих СБУ як підозрюваних в організації квітневих вибухів у Дніпропетровську.

Про різке збільшення випадків тиску на журналістів “Україні молодій" розповіла представник неурядової міжнародної організації "Репортери без кордонів" в Україні Оксаною Романюк (на фото).

Цьогоріч жодної справи за статтею про перешкоджання журналістській діяльності не порушено

— Оксано, упродовж останніх двох років в Україні значно збільшилась кількість випадків перешкоджання журналістській діяльності. Чому так відбувається?

— Лише протягом червня ми зафіксували 15 випадків утисків свободи слова в Україні: це і перешкоджання журналістській діяльності, напади на журналістів, тиск на них. Ми не могли не звернути уваги на інформацію про узгодження програми, яку виробляють на замовлення державного Першого Національного телеканалу, з офіційним позаштатним радником адміністрації Президента, політтехнологом Ігорем Шуваловим. (Хоча і президент НТКУ Єгор Бенкендорф, і Шувалов потім сказали, що такого узгодження не було). У червні вищі посадовці виконавчої влади зробили кілька заяв, що вже обмежують чи обмежуватимуть свободу слова. Так міністр МВС сказав про те, що виступив перед Кабміном з ініціативою "відрегулювати" доступ громадян до інтернету. Перший заступник голови Київдержадміністрації Олександр Мазурчак заявив, що відслідковуватиметься вся ситуацію навколо "Євро" і столична влада подаватиме судові позови за розповсюдження необ’єктивної інформації. Подібна цій заява прозвучала у Донецьку.

Якщо порівняти минулорічну ситуацію щодо перешкоджання журналістській діяльності з нинішньою, то рiк тому в перший місяць літа взагалі не було таких випадків. За весь 2011–й мали їх 35. Тобто відбулося дуже різке погіршення стану свободи слова. З чим це пов’язано? З тим, що Україна відходить від демократичних цінностей? З тим, що наближаються вибори? А що буде восени, під час виборчої кампанії?

Зараз в Україні бути журналістом просто небезпечно. Наприклад, не знаю, як працюють хлопці з програми "Гроші" (канал "1+1"), на яких лише у червні, коли вони виконували редакційні завдання, напали двічі.

— Чому не збiгаються статистичнi показники правоохоронців щодо перешкоджання журналістській діяльності і ваші? Чому правоохоронці не хочуть порушувати справи за статтею 171 Кримінального кодексу України — про відповідальність за перешкоджання професійній діяльності журналістів, а використовують, наприклад, узагальнене "хуліганство"?

— Зі статистики правоохоронців можна дізнатися, швидше, про криміногенну ситуацію в Україні, а не про стан свободи слова. Ми ж говоримо про перешкоджання законній журналістській діяльності. З початку року в Україні було побито вiсiм журналістів: у кого поламані ребра, у кого — ніс. Наприклад, фотографа інтернет–видання Віталія Лазебника в Києві директор комунального парку вдарив металевим прутом по голові 5 разів. Віталій мав бейжик, ідентифікував себе як журналіст, його i били як журналіста, а не просто випадкову людину. Але тепер правоохоронці кажуть, що фотограф інтернет–видання… не є журналістом. У жодному з восьми цьогорічних випадків побиття журналістів не порушено кримінальної справи за статтею 171.

Чому правоохоронці бояться цієї статті — питання до них. Бо цей страх є ірраціональним. Якби вони порушували кримінальні справи за цією статтею, подали б два дуже чітких сигнали. По–перше, порушники прав журналістів отримали б сигнал про те, що безкарність за такі дії припинилася. По–друге, сигнал отримала б міжнародна спільнота. Це був би наочний приклад того, що демократичні процеси в Україні відбуваються. Бо свобода слова і право на інформацію є ключовими цінностями. Якщо у тій чи іншій країні їх не захищають, не можна говорити про прозорість влади і боротьбу з корупцією.

— Напевно, якби було доведено до кінця справу про вбивство Георгія Гонгадзе і всіх винних покарано, це могло б бути запобіжником для нинішніх протиправних дій посадовців проти журналістів?

— Слухання у цій справі відбуваються за зачиненими дверима. Із близько 120 томів справи закритими є лише 10. Ми подавали кілька заяв від 11 громадських організацій, і українських і міжнародних, iз проханням посприяти прозорості слухань у справі Гонгадзе. Зверталися до Печерського суду столиці, МВС, СБУ, Генпрокуратури, але позитивної відповіді не отримали. Взагалі, відсутність прозорості у справі Гонга­дзе, відповідальності за протиправні дії проти журналістів — це лише верхівка айсберга проблеми свободи слова в Україні. Ця видима частина промовиста для правоохоронців і чиновників на місцях: якщо центральна влада ігнорує норми Конституції та міжнародних договорів, то так само можуть робити й вони.

Міста особливої небезпеки — Донецьк, Харків, Одеса, Київ

— Чи можна виокремити якісь області й міста, що є особливо небезпечними для роботи журналістів? Донецьк, бо, за словами Максима Касьянова, напади на журналістів там мають системний характер; Харків — бо там ще 2010–го зник журналіст Климентьєв?

— У Києві найбільша кiлькiсть перешкоджань, але позитив полягає у тому, що ми їх реєструємо. Бо журналісти тут не бояться говорити, вони знають, куди звертатися. Ситуація у регіонах значно гірша. Якщо права журналістів порушили у тому ж Харкові чи Донецьку, працівникам ЗМІ захиститися там складніше ще й тому, що там відчутніший соціально–економічний тиск: якщо журналіст втратить роботу, йому складніше, ніж у Києві, знайти іншу.

У рейтингу найнебезпечніших міст для журналістів, якщо говорити про фізичну небезпеку, безперечно, лідирує Донецьк. Трьох журналістів і блогера–правозахисника там побили 23 січня, коли вони знімали прострочені продукти у супермаркеті "Сокіл". Через п’ять днів там же побили ще трьох журналістів, які знімали акцію протесту. У липні минулого року в Донецьку підпалили квартиру журналіста Олексія Мацуки. Минулого тижня стався інцидент iз Максимом Касьяновим. Якщо говорити про тиск на ЗМІ, то лідирує, напевно, Харків, де місцева влада не доклала жодних зусиль для збереження плюралізму засобів масової інформації. Тепер там немає місцевих телеканалів, які б подавали точку зору, відмінну від провладної. Славиться утисками свободи слова також Одеса. І, звичайно ж, Київ, який задає тенденції для регіонів. Якщо у Кабміні відгороджуються від журналістів чорними стрічками, то журналістів починають виганяти навiть із засідань місцевої влади.

— Чи можливо виробити механізм протидії на нинішньому етапі?

— Головний механізм захисту для журналіста — це публічність. Якщо порушуються професійні права журналіста, не потрібно мовчати. Найперше, про погрози, конфлікти треба повідомити колегам. По–друге — звернутися до журналістських організацій. Їх доволі багато: "Стоп цензурі!", Ін­ститут медіа–права, Інститут масової інформації, "Телекритика", Незалежна медіа–профспілка, "Медіафронт", Спілка журналістів України, є регіональні об’єднання, зокрема у Криму. Хтось може надати інформаційну підримку, хтось — юридичну. Третій рівень захисту — звернення до представництв міжнародних організацій. У разі перешкоджання журналістській діяльності обов’язково треба писати заяву до міліції. Хтось відмахується: "Однак ніхто нічого не доведе". Втім треба пам’ятати: якщо тебе побили і ти промовчав, то нападники упевняться у своїй безкарності і наступного разу знову тебе поб’ють, тільки ще сильніше, бо вже менше боятимуться.

Чому свободою слова мають перейматися всі?

— Відбулося уже вісім засідань Міжвідомчої робочої групи з аналізу стану додержання законодавства про свободу слова та захист прав журналістів. Позицію правоохоронців на них яскраво демонструють слова заступника Ген­прокурора Віктора Занфірова про те, що всі журналісти хочуть скандалів, та представника МВС Олега Татарова — "це питання ми уже розглядали". Чи потрібна така робоча група, якщо там не відбувається конструктивна розмова?

— Робота цієї групи нам потрібна, бо ми маємо можливість ставити конкретні запитання й оприлюднювати їхні відповіді, якими б вони не були. І якщо нам вдасться завдяки такому діалогу домогтися об’єктивного розслідування хоча б 10 відсотків справ про пере­шкоджання роботі журналістів — це вже буде результат.

— Чи залежить стан свободи слова в Україні від перших осіб держави?

— Ставлення до проблем свободи слова залежить від політичної волі, тобто від центральної влади. Якщо немає політичної волі відкрити слухання у справі Гонгадзе — вони проходять за зачиненими дверима. Або моніторинги "Телекритики" свідчать про звуження спектра тем у новинах практично на всіх центральних телеканалах. Уся інформація на цих каналах подібна. Це опосередковано свідчить про певну вертикальну цензуру. Періодично ми чуємо красиві декларації про дотримання принципів свободи слова, але є численні факти, які їх нівелюють.

— Ви вже казали про те, що очікуєте у передвиборчий період збільшення числа випадків перешкоджання роботі журналістів. Конкретизуйте, будь ласка.

— Перед виборами ми очікуємо збільшення тиску на ЗМІ та цензури, оскільки засоби масової інформації, особливо телебачення, — це, як відомо, інструмент, який допомагає зібрати більше голосів виборців. Оскільки у суспільстві наростають протестні настрої, ми також очікуємо збільшення вуличних акцій, на яких, швидше за все, страждатимуть журналісти. Під час самих виборів, найімовірніше, журналістів не всюди пускатимуть на дільниці.

— Чому суспільство — представники різних професій, працюючі, пенсіонери — має перейматися, як багатьом здається, проблемами журналістів?

— Бо, коли суспільство через засоби масової інформації не має змоги контролювати дії влади, процвітає корупція і вседозволеність для її представників. Крім того, якщо редакційну політику навіть одного суспільно важливого передвиборчого проекту на вітчизняному телеканалі, який покриває 90 відсотків території країни, може визначати людина, яка навіть не є громадянином України, — то це вже питання безпеки української держави. Виникає запитання: ми будуємо демократичну країну чи диктатуру за російським чи білоруським зразком?

"Україна молода"


ДОСЬЄ "УМ"

Оксана Романюк

32 роки, за освiтою — фiлолог.

2000—2009 рр. — працювала в англiйській службі новин УНІАН.

2003—2008 рр. — моніторила ситуацію у сфері свободи слова в Україні для "Репортерів без кордонів". Із 2010 р. — представник, кореспондент в Україні цієї міжнародної правозахисної організації; експерт Міжнародної федерації журналістів iз питань безпеки журналістів.

Активістка руху "Стоп цензурі!"