Урочистості з нагоди 20-річчя Народного Руху України відбулися минулими вихідними в Чернівцях. На зламі 1980-1990-х років минулого століття ця тоді масова націонал-патріотична організація привела Україну до визволення від тоталітарного режиму і незалежності.
Ось що згадують безпосередні учасники тих незабутніх подій.
"На мітингу мер передав записку, що біля нас заміновано"
Леонтій САНДУЛЯК, професор, перший голова крайової організації НРУ, колишній народний депутат СРСР:
"Народний Рух розпочався на хвилі горбачовської гласності та перебудови. Спочатку виникли так звані неформальні, тобто незалежні від Компартії, громадські організації культурологічного та екологічного напрямку. Зокрема "Слово і Час", "Січ", "Оберіг", "Зелений Рух Радянської Буковини" – останню організацію я очолював 15 років. Більшість членів цих організацій і влилися в створену за ініціативою творчої та наукової інтелігенції громадську організацію "Народний Рух України за перебудову". Але рух було створено не для боротьби за горбачовську перебудову. Цей "доважок" до назви руху був про людське око, з метою приспати пильність всемогутнього КДБ і влади та полегшити реєстрацію громадської організації. До речі, я тоді мав виступ як кандидат у депутати і в обласному управлінні КДБ. З одного боку в залі сиділи близько двадцяти жінок, з іншого – чоловіки, здебільшого у цивільній формі. Кажу: "А що це у вас, як на буковинському весіллі?" Запропонував начальникові, генералові Пікузі разом зі мною зійти зі сцени у зал. Тоді Горбачов висунув гасло: "Вся влада – Радам!" Кажу чекістам: "Виходить, що до цього влада належала Компартії, отже, вона є злочинною організацією". Почувши це, піднявся якийсь молодий офіцерик і закричав, що я неправильно зрозумів політику Горбачова. Я парирував: "Не хвилюйтеся, генерал і так знає, що ви добре служите!" У залі засміялися, а пізніше я дізнався, що більша частина цих кадебістів проголосувала за мене.
А ще пам’ятаю перший великий мітинг після установчої конференції Руху, який відбувся у музеї народної архітектури під відкритим небом. Лише він розпочався, як тодішній мер Павло Каспрук передає мені записку, в якій йдеться про те, що біля нас місце заміновано. Провокатори думали, що я зачитаю вголос зміст записки й люди в паніці розбіжаться. Я лише попросив передні ряди трохи податися назад, а записку не оголошував.
Згадую, як на Установчому з’їзді Руху група жінок-селянок зі Львівщини, одягнуті у національні костюми, прикріпили на лацкан піджака секретаря КПУ з ідеології Леоніда Кравчука жовто-блакитний папірець. Хитрий Кравчук зняв піджак та повісив його на спинку стільця. Йому стало спекотно. Нам теж було нелегко, бо влада вела проти рухівців нещадну боротьбу, називаючи їх бандерівцями та ворогами, організовувала провокації. Скажімо, якось на державне свято було випущено друкарським способом листівку: "Втопимо москалів у жидівській крові". Зрештою, де б я не був, за мною всюди ходило п’ятеро осіб – працівників райкомів та КДБ. Саме тоді вперше в Україні я в суді виграв справу проти однієї з газет, яка паплюжила мене. Бо комуністи організовували виступи у пресі "робітників" та "селян", які засуджували і на всі заставки кляли рухівців. Це ще раз доводить, що саме Народний Рух відіграв вирішальну роль у проголошенні незалежності Української Держави".
"Директор школи погрожував мене вбити"
Василь БОЙЧУК, делегат Установчого з’їзду НРУ, координатор Блоку Національних Сил Буковини:
"Я тоді працював в Інституті проблем матеріалознавства, який очолював академік Корній Товстюк. І перший осередок Руху був створений саме в нас: він нараховував приблизно 25 осіб. Було це ранньою весною 1989 року. Тоді ми досліджували причини алопеції на замовлення Міністерства оборони СРСР. Сталося так, що обком партії звинуватив наш заклад в тому, буцімто він і причетний до масового облисіння чернівчан. Ситуація була "нервовою". Перед Установчим з’їздом Руху я передавав дані про результати досліджень безпосередньо Іванові Драчу, а Анатолій Галін – дисидентським колам у Москву та зарубіжним інформагентствам. Разом із нами працювали Василь Фотій, Петро та Лариса Фейчуки, Віктор Павлюк та інші науковці. Саме вони й стали ядром рухівського осередку. Тоді ми збирали підписи на підтримку української мови, зведення пам’ятника Василеві Стусу та за незалежні українські Збройні Сили.
Пригадую, як перед установчою конференцією ширилися чутки, що рухівці влаштують єврейські погроми в Чернівцях. Було багато солдатів та бетеерів. Ми зібралися у квартирі Йосипа Зісельса – члена Гельсінської Спілки – й написали звернення до чернівчан, закликавши їх не вірити провокаторам. Звернення підписали Валерій Кузьмін, Йосип Зісельс, Віктор Фреліх, Володимир Старик та я.
Важко було знайти й приміщення для проведення установчої конференції. Допомогли Павло Каспрук та директор ПТУ Ковальов. А ще ми багато їздили районами області. Якось в одному з сіл Сторожинеччини директор школи зі своїми поплічниками замкнули мене в хаті і погрожували вбивством. Погрози фізичної розправи лунали і від представників КДБ. Але ми не злякалися. До речі, Валерія Кузьміна навіть звільнили з роботи з таким формулюванням – "за політичні переконання". А ще до цього, наприкінці 1988 року разом із Василем Фотієм та Іллею Петрюком ми часто їздили до Львова на різні мітинги, де я вперше й побачив В’ячеслава Чорновола.
Важливим фактором розбудови Руху була поява самвидавської газети "Буковинський вісник" за редакцією Старика. Тиражувалася вона у Вільнюсі на пожертви наших краян".
"Змогли провести
до міськради майже 30 депутатів"
Володимир СТАРИК, засновник НРУ на Буковині, голова товариства "Український Народний Дім у Чернівцях":
"Ювілей Руху викликає у мене подвійні відчуття. З одного боку я щасливий був побачити на святкуваннях нечисленних однодумців, з якими ми організовували перші організаційні структури Руху влітку та восени 1989 року. Ми тоді разом змогли підважити міць могутньої комуністичної імперії та реалізувати нашу мрію про самостійність України.
З іншого боку, сумно усвідомлювати, що така потужна громадсько-політична організація, як "Народний Рух України за перебудову", проіснувала лише два з половиною роки і була роздерта на частини тими лідерами, кожен з яких конче бачив себе лідером якоїсь партії чи бодай депутатом, міністром чи губернатором. Тому я вирішив не брати участі в політичній гризні партій, які народжувалися з тіла Руху. Отож разом із Йосипом Зісельсом прийняли рішення не продовжувати свого членства в Русі у разі його перетворення на партію. Тому я асоціюю себе лише з Рухом 1989-1991 років, який мені довелося створювати разом із моїми колегами Анатолієм Галіним і Володимиром Кондратенком та очолювати в найважливіші перші півроку його існування. Саме тоді ми змогли на виборах до міськради здобути майже 30 депутатських мандатів, і наші депутати створили найпотужнішу фракцію і впродовж наступних чотирьох років успішно українізували російськомовні на той час Чернівці. Такого успіху партія НРУ не змогла вже ніколи повторити. Як історик скажу, що на зламі української історії не партії, а масові громадські рухи давали найпотужніші поштовхи до розвитку української нації".
Василь ГРИНЮК

КОМЕНТАР
Iгор Буркут, ПОЛІТОЛОГ:
"Наприкінці 1980 років Радянський Союз поринув у глибоку і всебічну кризу. Мислячій частині суспільства стало зрозуміло: майбутнього в СРСР немає. У різних республіках Радянського Союзу з’являються нові громадські організації, які розпочинають боротьбу за створення незалежних держав. У Латвії та Естонії це були Народні фронти, у Литві "Саюдіс", а в Україні – Народний Рух. Ця організація зароджувалася знизу, у ній об’єдналися різноманітні сили: від переконаних українських націоналістів до найбільш динамічної частини комуністів. Восьмого вересня 1989 року в Києві розпочався Установчий з’їзд НРУ. На цьому з’їзді була і делегація від чернівецьких рухівців. Разом з іншими буковинці заявили на весь світ: Україна є, її нікому не вдалося знищити, українська нація має право на самостійне, незалежне існування. Рух зароджувався і розвивався за дуже складних умов, йому довелося ламати опір старих сил, ламати застарілі ідеологічні стереотипи, висувати нові ідеї. Минуло 20 років. Головна ідея Руху – незалежна суверенна Україна, нібито втілена в життя. Але цією ідеєю скористалася партноменклатура, що залишилася у спадок від СРСР. Утворився її симбіоз із організованою злочинністю, вона поділила колишню "загальнонародну" власність і править балом у сучасній Україні. На жаль, більшість сподівань рядових рухівців ще не втілилося в життя. Підростає нове покоління, воно й завершить той процес побудови справді правової демократичної європейської держави Україна, основи якої заклали 20 років тому засновники Народного Руху України".