Війна за… мир

Іронічна совкова прикольна метафора, що ми (колишній СРСР) будемо так боротися за мир у цілому світі, що каменя на камені не залишиться, матеріалізується і стає реальністю на території того самого покійного Союзу. Бомбами, скинутими на мирні міста, минулого тижня почала боротися за мир на Кавказі Російська федерація. Задля справедливості мусимо сказати, що цей метод боротьби за мир не є суто російським винаходом. Свого часу НАТО на чолі з США так само благородно бомбувало тодішню Югославію, змушуючи її примиритися з бунтівливими косовськими албанцями.
Коли йде війна (до того ж, у живому телеефірі), гинуть невинні люди, руйнуються міста, важко втриматися від емоцій, але, щиро співчуваючи усім, хто зазнав лиха від цієї війни, спробуємо розібратися в першопричинах і першопочатках цього конфлікту. На загал кожна війна має два виміри. Якщо дивитися із суто гуманітарного, людяного погляду, то винен кожен, хто стріляє, особливо у бік мирних жителів і цивільного населення. Якщо ж підходити з формально-юридичної точки зору, з позицій міжнародного права, то Росія - агресор (бо вторгнулася на територію суверенної держави), а Грузія – жертва (бо зазнала збройного нападу ззовні). Росія мотивує свій напад тим, що захищає своїх громадян. По-перше, що роблять громадяни Росії в чужій країні? А по-друге, це виглядає так, якби в середині 90-их років минулого століття Туреччина почала бомбувати російські міста за те, що Росія, наводячи конституційний лад на своїй території, розпочала бойові дії у бунтівній Чечні, мотивуючи це тим, що чеченці їхні (турків) одновірці.
Основна ж причина цієї війни, як також низки колишніх та ймовірних майбутніх збройних конфліктів у запущених питаннях із сепаратними квазідержавними утвореннями, що виникли після розпаду двох соціалістичних імперій – радянської та югославської. Нагадаємо, що на території колишнього СРСР утворилися невизнані республіки в Нагірному Карабасі (формально Азербайджан), Придністров’ї (Молдова), Абхазії та Південній Осетії (Грузія), а на території колишньої СФРЮ – Республіка Сербська (Боснія і Герцеговина), Косово (Сербія), Сербська Країна (Хорватія). З утворенням цих невизнаних державних одиниць було порушено засадничий принцип післявоєнного облаштування світу: непорушність державних кордонів та збереження територіальної цілісності суверенних держав. Тому невизнані утворення не могли довго існувати. Минали роки, десятиліття, але проблеми рано чи пізно мусили бути розв’язані. Досвід показував, що шляхів розв’язання є два: хорватський та косовський. Перший передбачає збройною силою знищення сепаратистів та витіснення (“зачищення” – сучасним мілітарним сленгом) етнічного населення, яке їх підтримує, за межі країни, так, як це зробила Хорватія із Сербською Країною (розбили армію сепаратистів і змусили стати втікачами до 200 тисяч етнічних сербів). Другий шлях – це прецедент Косово, коли сепаратне утворення остаточно відділяється від держави, в яку воно входить формально. Вибір того чи іншого шляху розв’язання проблеми сепаратизму залежить від позицій світового співтовариства. Це так говориться. А насправді все залежить від сильних світу сього. Бо на планеті давно вже керує усім право сили, а не сила права. Тобто, правда того, хто сильніший. Захотіли США, всупереч міжнародним угодам, зробити незалежною державою частину Сербії – зробили. Захотіла Росія залити кров’ю свою повсталу провінцію (Чечню) – залила. “Товарищ волк кого хочет, того кушает, кушает и никого не слушает”, як казав товариш Путін. А ось коли щось подібне забажала зробити слабка Грузія, отримала за це бомби на голову.
Як усе це відіб’ється на Україні? Не варто чекати нічого доброго. Бо Україна вже втягнута в цю несиметричну російсько-грузинську війну. Поки-що Україна і Росія ведуть бойові дії на дипломатичному фронті. Більш гостріша фаза може настати тоді, коли Україна зробить спробу не пустити назад у Севастополь російські бойові кораблі, які беруть участь у війні, як це обіцяв міністр закордонних справ України. Що буде далі, можна лише уявити. Але відсидітися і прикритися багатовекторністю на цей раз Україні не вдасться.
Василь Кожелянко