«Найбільше люблю малювати верби»

Відомий чернівчанин Рудольф Лекалов днями відзначив своє 80-ліття. Намалювавши понад тисячу картин, він так і не став членом Національної спілки художників.

Із Рудольфом Лекаловим ми зустрілися у краєзнавчому музеї, де відкрилася його персональна виставка і де він працює головним художником. У незмінному береті та з шарфом чоловік випромінював оптимізм і добро.

"До Чернівців покликало кохання"

На картинах Рудольфа Лекалова – буковинські краєвиди, хоча сам він родом із Санкт-Петербурга. "Всі мої предки – з цього міста, – запевнив пан Рудольф літературною українською мовою. – Там досі мешкає мій двоюрідний брат. Навіть збереглася стара церква, де вінчалася моя прабабуся. Коли почалася війна, батько, який працював машиністом тепловоза, ще встиг вивезти нас із тодішнього Ленінграда до Сибіру. Наступного дня німці взяли місто в облогу. А потім батька оголосили ворогом народу і забрали на фронт у штрафбат. Двічі отримували на нього похоронки. Але, на щастя, він залишився живим, хоча і без ноги".

– Після війни мою маму направили на роботу в Україну на Полтавщину. Там я вперше почув українську мову, – пригадує Рудольф Миколайович. – Коли мене запитують, звідки я так добре знаю українську, відповідаю, що їв полтавські галушки (сміється, – авт.). У 1949 році поїхав до Чернівців вступати в художнє училище. А мені сказали, що прийом вже закінчився. Тоді я повернувся до Ленінграда, де все-таки вступив до художнього училища. Але провчився там лише рік і знову приїхав до Чернівців. Сюди мене покликало кохання. Бо ще під час першого свого приїзду познайомився тут зі своєю майбутньою дружиною Анечкою. Ми прожили з нею 48 років. Ось вона на картині (чоловік показує на молоду вродливу жінку в модному капелюшку, – авт.). Дружина закінчила Чернівецький університет і поїхала працювати в Рідківці. І мене забрала із собою. Аня викладала фізику та математику, я – малювання. А в 1950 році ми переїхали жити до Чернівців.

"Треба у всьому знати міру"

Намалювавши понад тисячу картин та оформивши майже сотню книг, Рудольф Лекалов так і не став членом Національної спілки художників. "Просто не хотів туди вступати, хоча мені неодноразово пропонували, –запевнив художник. – На це потрібні були чималі гроші, яких у мене не було. Але я цим не переймаюся, бо малювати мені ніхто не заборонить".

Рудольф Миколайович показує свої картини на виставці. "Я закохався у Буковинський край, – запевняє. – Обійшов пішки усі села та Карпати. Відпустки проводив із друзями-художниками на Путильщині або Вижниччині. Майстерні у мене не було. Малював усе на природі, причому за будь-якої погоди. Взимку розгрібали сніг, ставили навіси або великі парасолі, розкладали мольберти… Найбільше люблю малювати верби. Вони ніби притягують мене до себе. Зобразив ці дерева на сотнях картин. Мій друг, теж художник, Михайло Молдаван навіть назвав мене "вербовим художником". Але я малюю не гарні верби, а покалічені. Це безсмертне дерево: впаде – і знову пускає коріння, знову росте. Ніби символ України. Я і себе зобразив у вигляді ось цієї розлогої верби (показує, – авт.). Якось французи хотіли купити цю картину, але я її не продав.

– Ще одне моє захоплення – фотографування, – каже пан Рудольф. – Всюди беру із собою фотоапарат. Зробив тисячі знімків. А ще люблю збирати лікарські трави. Сушу їх, готую різні настоянки. Лікую і себе, і своїх друзів та знайомих. До лікарів не звертався вже багато років. Не вживаю пігулки і не їм м’ясо. Здебільшого споживаю фрукти, овочі, цибулю, часник, інколи сало. І почуваюся на 33 роки (сміється, – авт.). Почуття гумору теж допомагає продовжити вік. А ще треба у всьому знати міру, бо нічого із собою не забереш, і багато працювати. Тоді й жити будете довго".
Надія БУДНА

Слово друзів

Орест Криворучко,
заслужений художник України:

Ми з Рудольфом Миколайовичем – давні друзі. Колись працювали в одній бригаді у майстернях художнього фонду України. У неділю ходили разом на етюди за місто. Рудольф Миколайович, напевно, перемалював усі верби у Коровії. Я вже жартував: "Коли ти йдеш по Коровії, всі верби з тобою вітаються".

Тамара СЕВЕРНЮК,
поетеса:

Половина мого життя минула поряд із Рудольфом Лекаловим. Він залишив добрі карби на моєму серці. Його верби – це щось унікальне. Всі ті лінії живі, мов промовляють до тебе. Станеш біля цієї картини – і можеш довго думати про життя…"