Вони вже 25 років всюди разом: на сцені, у житті, на роботі. Кажуть, що їм добре вдвох, а в розлуці сумують одне за одним. І на своїх концертах досі співають про щасливих закоханих.
Із дуетом "Скриня" – заслуженими артистами України Марією і Володимиром Лобураками – ми зустрілися напередодні їхнього ювілейного концерту "Нехай сміються діти", який відбудеться 23 вересня в Літньому театрі. В будинку творчої молоді "Автограф", де працює подружжя, увагу привертають фото на стіні: Івана Миколайчука, Софії Ротару, Назарія Яремчука…
"Ці знімки ексклюзивні. Я сама їх робила, – каже пані Марія. – Назарія Яремчука сфотографувала одразу після концерту. Видно, що він був дуже стомленим. А це зовсім юна Софія Ротару під час зйомок фільму "Червона рута". Я тоді брала участь у масовці разом зі своїми однокласниками. А це мій рідний дядько Микола Юрійчук, який написав слова до пісні "Черемшина". Іван Миколайчук був моїм хрещеним батьком, бо наші мами дружили. Якось він почув на пасовиську, як я співаю, і сказав мені: "Співай, Марічко. Це єдина правда, яку ти будеш мати". Ніби благословив мене. Я росла серед творчих людей, тому не могла не співати. Після школи вступила до музичного училища. Зараз закінчую Івано-Франківський інститут мистецтв. Хочу написати книжку про пережите, зустрічі з дивовижними людьми, які змінили мій світ".
"Найбільша плата – посмішка і чиясь сльоза"
– На вашому концерті збиратимуть гроші на лікування важкохворих дітей. А ще ви дали на аукціони муніципального балу вишиту сорочку та дерев’яний таріль. Чому вирішили зайнятися благодійництвом?
Марія: "Кожна людина повинна заглянути у свій паспорт, скільки часу їй ще залишилося, щоби зробити щось добре на цьому світі. Як мама і бабуся я знаю, що немає нічого гіршого, ніж коли хворіють твої діти чи внуки. І якщо ми можемо хоча би чимсь допомогти, чому це не зробити. Я дуже щаслива, що сорочка, яку вишивала моя мама, допомогла хворій дівчинці. За свої концерти ми не беремо грошей, а запрошуємо на них близьких, друзів, людей, які люблять наші пісні. Так буде і цього разу. Найбільшою платою для нас буде щира посмішка, чиясь сльоза, оплески, подарована квітка. Все життя я вчуся у свого хрещеного Івана Миколайчука. Він ніколи нічого не брав, а завжди віддавав іншим".
– Ви виступали в багатьох країнах. Що запам’яталося найбільше?
Володимир: " Найсумніше враження на нас справила поїздка до післявоєнних Боснії та Сербії. Ми вперше побачили війну на власні очі: побиті танки, зруйновані хати, спалені ліси…Українці, які там проживали, зустріли нас із великою радістю. Це було під час Різдвяних свят. І ми ходили по глибокому снігу від хати до хати колядувати. Поїхали на тракторі до старої жінки, яка мешкала високо в горах. Зі сльозами на очах вона сказала: "Тепер я можу вже помирати, бо бачила справжніх українців". Ніколи не забуду, як ця жінка довго махала нам рукою. А в Польщі нас поселили до колишньої подружки Марійчиної мами. Там було стільки плачу".
"Ми не купили жодної пісні"
– Ви колись взяли шефство над військовим кораблем "Чернівці"…
Марія: "Це місто взяло шефство над цим кораблем. Але ми їздили туди майже щороку. Я була першою жінкою, яка ступила на палубу цього корабля. Володя служив на підводному човні, тому для нього це було звичним, а для мене – дивина. Ми дуже подружилися з екіпажем. Я бігала на базар, купувала різні овочі й закривала прямо на кораблі банки з помідорами, огірками, салатами, заморожувала зелень. Хлопці були такі щасливі".
– Кажуть, що ваші пісні навіть в космосі звучали…
Володимир: "Ми передали Леонідові Каденюку диск із нашими піснями, коли він їхав до США. Пізніше він запросив нас на зустріч з екіпажем "Коламбії", який приїжджав до Чернівців. На жаль, вони не змогли прийти на наш концерт, але залишили свої автографи на запрошенні, яке зберігаємо".
– Бути всюди разом 25 років – не важко?
Володимир: " Чесно кажучи, дуже легко. Ми вже звикли з Марічкою бути завжди разом. Те, що ми одружені, допомагає нам у роботі. На сцені добре розуміємо одне одного, знаємо, що кому потрібно. На концерти легше їздити, бо немає претензій: куди і з ким ти їдеш. Можемо проводити репетиції вдома. Хоча на сцені керую я, а вдома на кухні – Марічка. Дуже люблю її голубці, борщі, холодець. Вона – суперова господиня".
Марія: "Хоча там, де Володя не може відчинити двері, заходжу я (сміється –авт.). Бо він дуже скромний, а я більш наполеглива. Нині українську пісню ніхто не підтримує. А ми ніколи не зраджували українській пісні".
Володимир: "Так сталося, що всі пісні, які ми виконуємо, поети і композитори нам дарували. У нашому репертуарі немає жодної пісні, яку ми купили б. Останнім часом я теж почав писати тексти і музику. Зокрема на концерті відбудеться прем’єра моєї нової пісні "Коли сміються діти". Також звучатиме пісня про кохання, яку я написав на нашій дачі. Там є дуже мальовничий дубовий гай, де живе зайчик. Сидячи під дубками, я задумав створити трішки хуліганську пісню про закоханих. Як вийшло – судитимуть глядачі. Співатимемо наші старі пісні, які просять виконати на кожному концерті: "Закохані", "Чорні коралі", "Музика любові". Їх чомусь особливо люблять діти".
– А ваш внук любить слухати ваші пісні?
Володимир: "Дуже любить. Він всі наші пісні знає напам’ять. Владиславові вже п’ять років. Захоплюється футболом. Ким стане в майбутньому – нехай вирішує сам. Головне, щоб був здоровий і щасливий".
– Ви досі співаєте пісні про кохання. В чому секрет вашого злагодженого шлюбного дуету?
Марія: "У розумінні, доброті, підтримці. Нещодавно я тяжко захворіла. Володя весь час був біля мене. Може, тому я одужала. Якось одна журналістка запитала у мене, де взяти такого чоловіка. Я їй відповіла, що такий був тільки один, і я його забрала".
Надія БУДНА
