Художній керівник Буковинського ансамблю пісні і танцю, народний артист України Ярослав Солтис із 65 прожитих років 44 віддав сцені. Не заробив статків, зате щасливий і на роботі, і в сім’ї.
Із Ярославом Солтисом ми зустрілися в обласній філармонії. Розмовляли під спів Буковинського ансамблю, який проводив репетиції поряд у приміщенні.
– Як почуваєтеся у 65, пане Ярославе?
– Роки прожиті… Були успіхи, були невдачі. Були мрії, які здійснилися. Є надія, що інші теж здійсняться. Все моє життя фактично минуло на сцені та колесах. І далі так минає… Сподіваюся, що буду працювати ще не один рік зі своїм рідним колективом. Бо, озирнувшись назад, потрібно дивитися вперед. Маю ще багато творчих планів. Перебуваючи на посаді керівника Буковинського ансамблю, відчуваю велику відповідальність за людей. Хочеться підтримувати той високий рівень, який був за Андрія Кушніренка.
"Йдемо з дружиною на роботу, взявшись за руки"
– Знаю, що ви людина віруюча. За що дякували Богові в день свого ювілею?
– Оскільки 1 вересня припало на неділю, то пішов вранці до церкви. Подякував Господові за все: добре і погане. А ще подякував за свою сім’ю, яка завжди підтримувала мене. Ми з дружиною Марічкою ходимо на роботу, взявшись за руки. Вона теж співає в нашому ансамблі. Ми разом уже 36 років і не набридли одне одному (сміється, – авт.). Навпаки, спільна робота ще більше зблизила нас. Життя наших синів теж пов’язане з творчістю. А інакше й бути не могло, бо вони фактично виросли у філармонії. Знали всі пісні з нашого репертуару, грали на сопілках, танцювали, їздили з нами на гастролі. Старший син Олег закінчив музучилище та Львівську консерваторію за класом флейти. Він вже багато років живе в Канаді. Молодший син Андрій теж закінчив музучилище, працював разом із нами в Буковинському ансамблі. Але обрав духовну стежку і став дияконом у монастирі на Гарячому Урбані.
– Звідки у вас такий талант до співу?
– Мій батько мав прекрасний голос. Якби жив в інший час, міг би стати великим артистом. Мама теж дуже гарно співала. Я ріс із піснею. Зовсім малим співав у мами на руках. Почувши, мамина колежанка сказала: "Він, напевно, буде співаком". І ніби наворожила… У 15 років вступив до Теребовлянського культосвітнього училища. Знав лише кілька нот. Фортепіано вперше побачив в училищі. Але брав голосом.
"На наших концертах люди плакали"
– А як сталося, що ви приїхали до Чернівців?
– Після служби в армії треба було влаштуватися на роботу, щоб не переривався стаж. Я звернувся до Тернопільської філармонії, але мене не взяли. Тоді поїхав до Чернівців. Це було
2 грудня 1969 року. Буковинський ансамбль став для мене рідним.
– І де ви гастролювали?
– Об’їздили весь Союз. На наших концертах завжди були аншлаги. Особливо добре приймали нас в російських регіонах, де жили українці. Люди плакали, дякували нам, запрошували в гості. Якось ми гастролювали три місяці. Поверталися додому, коли вже листя розпускалося. А ми – в шубах, шапках-вушанках...
"На заощаджені гроші купували дітям мандарини"
– Чотири роки ви співали в Німеччині в хорі Don Kozaken. Як потрапили туди?
– У цьому хорі співав мій товариш, з яким ми разом вчилися. А там потрібен був баритон. Він зателефонував мені й запитав, чи хочу я взяти участь у конкурсі. Я надіслав фонограму записів своїх пісень. Мені одразу ж зателефонували і сказали, щоб приїжджав. Ми виконували духовні, українські та російські пісні, німецькі колядки. На наші концерти приходило багато українських емігрантів та заробітчан. Досі пам’ятаю молоду жінку з двома дітьми, яка просто ридала.
– Зарплату велику отримували?
– Артисти завжди отримували мінімальні зарплати. Виживали за рахунок гастролей. Добові були два карбованці 60 копійок. Ми шукали дешеві робочі їдальні, а на заощаджені гроші купували дітям мандарини, апельсини, іграшки, одяг, продукти. Великих статків не заробив. Але настільки любив свою роботу і пісню, що навіть не думав про це.
Надія БУДНА
