Це епоха, яка нині залишилася хіба що в очах родичів та давніх друзів Івана Миколайчука. Епоха видатного українського поетичного кіно. Це поезія, яка нині зникає із наших розмов...
Видатний кінооператор, заслужений діяч мистецтв України Юрій Гармаш розповів "МБ" про часи, коли "вибухнули" видатні українські митці.
"Розмови про погоду стали першочерговими"
– Вас часто запитують про Миколайчука, Брондукова, Параджанова... Напевно, ви уже почуваєтеся провідником між видатним українським поетичним кіно та сучасним мистецтвом?
– Справді! Щоразу, коли мене запитують, у мене виникає відчуття боргу. Мені пощастило працювати з видатними людьми, і нині, вшановуючи їх, я віддаю їм данину. Мене вражає товариш, який має цікаві негативи Параджанова і не показує їх світу. А сучасне мистецтво... Мене засмучує покоління студентів, які кажуть, що закінчили інститут Карпенка-Карого, але ніколи не пригадують, чию саме майстерню. Деталь, але вона багато чого розповідає про людину.
– Коли буваю в Чорториї у садибі Івана Миколайчука, бачу ціле покоління в очах його старшої сестри Фрозини...
– Я вас дуже розумію. Щоб розповісти про Івана, можна просто розповідати про його родичів, зокрема про старшу сестру Фрозину. Коли ми знімали "Таку теплу, таку пізню осінь", Іван трохи прихворів. Без нього ми літали у Путилу відзняти окремі кадри. Коли пролітали над Чорториєю, у мене виникло бажання зняти на пам’ять хату Івана. На гвинтокрилі ми зробили коло над його будинком. У цей момент на городі Фрозина із чоловіком копала картоплю. Помітили нас. Криками і помахами рук покликати до себе. Запросили на вечерю. Пригадую, тоді пілот сів просто на городі. Ото кури розліталися (сміється, – авт.)... Ми тоді смачно повечеряли, а коли вийшли з хати, усе село зібралося біля нашого гвинтокрила. Ледве вдалося вмовити людей розступитися, щоб могли злетіти. Але те, як нас прийняли тоді, все те, що було в очах родичів Івана, його односельчан... Я цього не забуду! Це були люди неймовірно відкритої й доброї душі. Іван був втіленням буковинського народу. З цього брало початок його мистецтво.
– Відомі українці вашої епохи часто нарікають, що нині з наших розмов зникла якась особлива поезія. Про що і як тоді ви розмовляли?
– Поза зйомками, навіть якщо сиділи за чаркою, усі розмови зводилися до роздумів про кіно. Як звичайні люди, ми говорили про погоду, але це було дуже другорядним. Секунда – і ми знову балакали про мистецтво. По-іншому неможливо було.
Коли знімали "Вавилон ХХ", ми жили у готелі під Києвом. Ввечері збиралися за трапезою, але говорили не про їжу – тільки розмова про кіно. Наприклад, довго обговорювали епізод похорону. Не знали, як його вирішити. І саме такі вечірні розмови дарували рішення, так творилося наше кіно. А нині? Можливо, просто розмови про погоду стали першочерговими.
"Буде нове українське кіно"
– Глядачі люблять чіпляти ярлики на видатних людей та на їхню епоху. Наприклад, про Брондукова говорять як про коміка із сумними очима...
– Розумієте, можливо, це пафосно звучить... Однак Борислав Брондуков був дуже глибокою людиною. Часто і несправедливо за його зовнішнім образом про нього судять лише як про коміка. Але це не так. Наприклад, під час зйомок у картині "Бур’ян", коли доводилося проводити багато часу у селі без електрики, він... вишивав хрестиком. Комік і вишивання хрестиком – речі, здавалося б, несумісні, але ні! Люблю пригадувати його не лише в "Афоні", а й "Камінному хресті". У видатній класиці живе його серйозна роль... Шкода, що через амплуа Бориславу приписують ярлики. Насправді це була дуже глибокомисляча людина.
Його сприймали коміком. Але я помітив, що для багатьох людей бути коміком – це самозахист. Так і з Брондуковим. Навколишню дійсність перетворював на жарт – цим він захищався від світу. Звичайний хлопець без зовнішності героя-коханця, який із будівництва прийшов у кіно. У нього була своя дійсність, від якої він захищався сміхом.
– Нещодавно Михайло Іллєнко зауважив, що його засмучують два стереотипи. Мовляв, усі галасують: "Українське кіно померло, українське кіно погане". При цьому вкотре згадують про епоху поетичного кіно.
– Варто розуміти, що українське мистецтво загалом дуже поетичне: пісня, живопис... Наша нація поетична.
– До речі, Василь Герасим’юк вважає, що нашу націю вигадав поет...
– Справді! А ось період соціалістичного реалізму, який був в епоху нашого кіно. Це був період, коли душа художника не витримувала встановлених рамок. Ця душа не могла не вибухнути. Завжди у мистецтві у певний період виникають вибухи. Час породжує нове світобачення.
– Чого нині не вистачає для вибуху?
– Він наближається. На жаль... Не хочу принижувати творчість молодих митців, але часто їхній напрямок – це... Я не критик, але дивишся і відчуваєш, що це занадто. Сучасна тематика – про все, що не найкраще у нашому житті, повна відсутність видатної поетичності, про яку ми говоримо. За досить сутужного життя молоді митці задавлюють нас своїми фільмами. Але це тимчасово.
– Чи бачили ви фільм "Борода" нашого земляка Дмитра Собчука-Сухолиткого?
– Бачив майже усі його студентські роботи. Вважаю, що цей хлопець – із майбутнього. Проте картина "Борода" – не найкраща його робота. Однак я дуже вірю у нього. Настане час, і він проявить себе, як і інші. Це буде нове українське кіно.
Валерія Чорней
З ДОСЬЄ "МБ"
Юрій Гармаш – кінооператор, заслужений діяч мистецтв України.
Належить до списку найкращих кінооператорів
за всю історію українського кіно.
Його нагороджено орденом Святого Володимира третього ступеня.
У фільмографії Юрія Гармаша – десятки фільмів, зокрема культові "Вавилон ХХ", "Така тепла, така пізня осінь", "Сьомий маршрут", "Небилиці про Івана".
