Послухати видатну актрису зібралося переповнене фойє театру імені Ольги Кобилянської, куди Валентина Зимня завітала з концер­том до свого 85-ліття.

"Сьогодні, як ніколи, в театрі потрібно ставити "Землю" Ольги Кобилянської! Ви гляньте, що з українською землею! Ну куди її кожен хоче вхопити? У могилу ж ніхто нічого не забере із собою! Але ні, воно все одно хоче землю..." – з болем у голосі на одному подиху говорить народна артистка України Валентина Зимня.

"Люблю тих студентів, за яких ніхто не просив"

– Коли ви говорите, у вашому голосі відчувається біль. Напевно, без нього не буває справжнього театру?

– Якщо ти не відчуваєш, то на сцені буде лише кривляння! Зараз пригадую свій шлях до театру. 1945 року в червні абсолютно випадково до Чернівців потрапила моя мама. Вона закохалася в це місто, звільнилася з роботи в Києві й переїхала на Буковину. А батька не було – загинув на війні... Тоді мені вся моя рідня віщувала медицину. Казали, що я буду хорошим хірургом. Тим більше, війна лише закінчилася й професія була популярна. Я пішла в місті на підготовчі курси, закінчила, працювала секретарем у медінституті, мене зарахували. Аж раптом зустрічаю свою вчительку Фріду Ізрайлівну. А Чернівці можуть пишатися тим, що тут жило багато розумних євреїв. Ось Фріда Ізрайлівна мене запитує: "Ну що, ти там уже ріжеш трупи у своєму медінституті? Я на твоєму місці поїхала б до Києва – там оголошують додатковий набір на акторський курс!" Після цих слів у мені все перевернулося. Із дитинства мама була в самодіяльних виставах, усе пригадалося... І я поїхала до Києва! Але коли приїхала, то глянула на абітурієнтів: гарні, довгоногі... Але я вирішила довести свій талант. Коли вступала, викладачі чомусь сміялися з мене. Врешті після іспиту я зайшла в порожню аудиторію. Сумно але раптом чую хтось гукає: "Зимня, ви отримали у всіх п’ятірки, ви пройшли!"

Вже понад 40 років сама викладаю. Для мене набір абітурієнтів – це особлива смуга в житті. Я обираю так, як колись мене обирали. Мені кажуть: "Оце знаєш чий? А за цю просив такий-то..." Для мене така людина пропадає одразу. Я люблю студентів, за яких ніхто не просив. Ну як можна не бачити здібну дитину?! А мені кажуть: "Ти що, оце таке береш?"

– У нашому театрі ви грали Анну у видатній постановці Василя Василька "Земля". Що зрозуміли тоді для себе?

– Я склала тоді важливий іспит: ми виїжджали за межі України, якій завжди були близькі біди із землею. Ленінград, Москва, Казань, Рязань, Астрахань, Новосибірськ, Свердловськ, Томськ... Куди ми лише не заїжджали! І глядач у кожному місті розумів ті біди із землею! Тоді я зрозуміла, що ця постановка житиме завжди. І нині знову треба грати, нагадувати про вічне... Я оце із сумом дивлюся, як люди, вигодувані цією землею, кидають її. А потім він повертається з Києва, з ним же вже "разговаривать невозможно".

– Ви часто згадуєте, що віру в майбутнє вам повертають виступи дітей...

– Наприклад, багато років мене запрошують на конкурс театральних шкіл "Срібне джерело". Я туди приходжу й знаходжу віру! А я стара і повинна в щось вірити. На таких конкурсах працює душа людська, там розкривається природою даний дитині талант. У такі хвилини розумію, що театр повинен жити, він потрібен людям. Часто люблю цитувати Гарсіа Лорку. Він казав: "Народ, який не подав руку допомоги своєму театру, не може називатися нацією. Цей народ або помер, або помирає". Ці слова – звернення до нас усіх. Нині наш театр існує, але... Мода он яка: чим оголеніший, тим ближчий до гарного життя. Отакі ми всі тварини, нас ні за що не мають. Ну що це за інтерв’ю, якщо в неї ніде немає голого місця. Ну що це за артистка! А якщо я вам скажу, що в мене все життя був один чоловік! Не потішило, бо сумно? А в мене справді був один чоловік. Мені Господь послав кохання... Нині я знаю, що любити – це не дуже просто. Стосунки бувають дуже складні, але якщо ти здатен віддавати, ти здатен любити. Якщо ти чекаєш, що тобі щось дадуть, це біда... Знаю, я не цікава людина, у мене немає спогадів на кшталт того, скільки було чоловіків, у якому фільмі я знімалася й полюбила, а потім в іншому фільмі знімалася й ще раз полюбила, а в 90 років уже остаточно вперше полюбила...

"Ми всі бачимо несправедливість. А що з того?"

– Ви пам’ятаєте театр часів Янушевич та Міхневича...

– Це був справжній і великий театр. Казали, що західний театр створили на противагу театру Курбаса. Я зроду не чула від наших акторів поганого слова про конкурентів. А нині відбувається боротьба заради чогось незрозумілого, що принижує глядача... "Ти дурний, – кажуть глядачеві. – А ми знаємо, що ми робимо на сцені!" Ну як так можна принижувати? Часто я чула: "Це периферійна артистка, вона на периферію грала..." Я і нині кажу: з периферії розпочнеться відродження! Бо в столиці стільки усіляких прийшло, такого, щоб краще, якби вони були там, де були раніше. А периферія працює, живе. Нещодавно відвідала село на Вінниччині, де похований мій батько. Чую, що закрили школу. Знаєте, через що хочеться плакати? Ну які це байдужі люди дивляться, як нищать Україну? Стоять дуже талановиті вчителі, вони стоять зі сльозами, у них немає роботи, немає школи... А в цей час хтось на сцені показує свій голий зад і який він сексуальний! Я не ханжа, щоб казати, які ми всі святі. Але ж цінності мають бути!

На мить Валентина Іванівна замовкає й продовжує далі:

– Я так багато говорю, бо мені хочеться висповідатися. Мені, старій жінці, так хочеться про це кричати. Ми зі студентами не випадково показуємо в Чернівцях "Матінку Кураж". Адже ця героїня не здатна любити нікого. Ну така людина є, яка не може любити. Вона не визнає вбитого сина своїм сином. Її дочку вбили, а вона кидає гроші, щоб її поховали. Чому? Це нагадує, що нас убиває прагматизм. Мені дуже цікава "Матінка Кураж". Часто чую: "Я дуже люблю ось цього юнака. Але ось у цього тато – банкір. Так, я усе розумію, але життя є життя! А цей бідний перебуде, хтось інший візьме". Або я чую: "Я трошки вкрав. Та дуже трошки, а держава так багато має, якось люди уже перебудуть..." Ось так ми і живемо! Ну невже ми не можемо зловити тих злодюг? Лише гребуть і гребуть. Ось у мене така мала квартира, що соромно студентів запросити, але живу із чистим серцем. А вони, злодюги, куди заберуть ті гроші?

– То чи з’явиться у театрі той герой, якого чекають сучасні актори?

– Нині навчання для акторів коштує 20 тисяч. І вони думають, чи йти на п’ятий курс, коли дві тисячі треба платити за місяць! То яка перспектива нашої культури? Злидня, якщо вона талановита, її ж треба брати й допомагати обов’язково. Брехт написав "Матінку Кураж", коли уся Німеччина кланялася Гітлеру. Він писав, щоб люди не спали й бачили, на кого вони перетворилися. А ще у Брехта є така думка: "Добра людина – це зло". Так, ми всі такі добрі, коли бачимо несправедливість... А що з того? Де герой? 
Валерія Чорней

З ДОСЬЄ "МБ"

Валентина Зимня – Народна артистка України, театральний педагог, викладає у Київському національному університеті театру, кіно й телебачення імені І. Карпенка-Карого.
У Чернівецькому театрі зіграла понад 60 провідних ролей. Серед них: Тетяна ("У неділю рано зілля копала"), Анна ("Земля"), Санда ("Вовчиха") – усе за Ольгою Кобилянською. Нині на Алеї слави в Чернівцях можна побачити зірку Валентини Зимньої.
Досягнувши визнання на сцені, дуже швидко актриса відчула, що мріє навчати. Акторів почала готувати ще 1969 року. Серед її учнів – Володимир Абазопуло, Василь Вовкун, Лілія Ребрик, Сніжана Єгорова, Петро Мага, Назар Стригун та інші.