Із прожитого півстоліття відомий балетмейстер-постановник Буковинського ансамблю пісні і танцю, заслужений артист України Леонід Сидорчук 35 років присвятив танцям. Тисячі концертів в Україні, республіках колишнього Союзу і за кордоном. У його творчому доробку – понад 120 різноманітних хореографічних композицій. Леонід досі танцює в театрі-студії "Голос", де також виконує драматичні ролі й працює хореографом. "Для мене танець – це самовираження мого внутрішнього світу, який хочу показати глядачеві, – розмірковує танцівник. – Ніколи не пошкодував ні хвилини, що присвятив танцям усе своє життя. І якби довелося вибирати нині, то знову обрав би цю професію. Завдяки танцям моє життя яскраве й феєричне. Навіть один день на сцені – це велике щастя. А в мене їх було сотні й тисячі… Я вибрав цю дорогу і продовжую нею йти. Коли зупинюся – не знаю…"

"Створили домашнє тріо"

Після свого ювілейного концерту в обласній філармонії Леонід Сидорчук завітав до редакції "МБ". Звертаю увагу на його струнку фігуру та молодість. "Тримати себе у відмінній фізичній формі й добре виглядати мені допомагають танці, – запевняє Леонід. – Допомагає і те, що постійно працюю з молодими, тому не маю права старіти. Середній вік танцюристів балетної групи Буковинського ансамблю – 25 років, а в театрі "Голос" – ще молодші".

Леонід пригадує, як почалося його захоплення танцями: "Змалку мріяв стати артистом, співаком або танцюристом. Але в селі на Херсонщині, де народився, не було танцювальних гуртків. Хоча в нашій сім’ї дуже любили пісню. Ввечері мама, яка працювала дояркою, співала, тато, який був колгоспним ветеринаром, грав на баяні, а я танцював. Ось таке було наше домашнє тріо. Після закінчення восьми класів я поїхав вступати до Херсонського училища мистецтв. Виконав матроський танець – і мене прийняли. Відтоді моє життя стало суцільним танцем. Здійснилася дитяча мрія: я став танцівником, балетмейстером-постановником і актором. У театрі "Голос" зіграв багато драматичних і танцювальних ролей у різних виставах. Мої улюблені – барон у п’єсі "Санта Крус" і дядько Свирид у "Батьківських порогах". Коли почав танцювати у Буковинському ансамблі, довелося вивчати техніку місцевих танців і рухів, бо на Херсонщині вона зовсім інша. А коли до 600-ліття Чернівців ставив вокально-хореографічну сюїту "Буковинська родина", то вніс до неї танці всіх етнічних груп, які проживають на території нашого краю…"

"Не раз травмувався на репетиціях…"

У складі Буковинського ансамблю пісні і танцю Леонід Сидорчук об’їздив весь Союз, побував у багатьох країнах. "Колись ми дуже багато гастролювали, майже постійно були в дорозі. Бувало, з теплого Таджикистану або Узбекистану одразу ж їхали до Сибіру, де понад 40 градусів морозу, – пригадує танцівник. – Виступали в Італії, Румунії, Польщі… До тодішньої Чехословаччини нас запросили на ювілей газети "Руде право". Коли вийшов на сцену і побачив повен стадіон глядачів, то в мене аж дух перехопило. На фестивалі у Німеччині зазвичай стримані німці дуже емоційно реагували на наші буковинські танці, вигукували: "Браво!" і довго аплодували. Траплялося, що костюми нам вчасно не доставляли. Уже повинен розпочатися концерт, а їх ще немає. І майже в останні хвилини перед виходом кричать, що привезли костюми. Одягаємося майже на льоту і захекані вибігаємо на сцену. А під час одного концерту в Євпаторії несподівано спрацювала система пожежогасіння і на нас вилилася майже тонна іржавої води. Відкривається завіса, а ми стоїмо на сцені мокрісінькі.
Не раз травмувався на репетиціях, падав зі своїми партнерками, але, слава Богу, нічого не ламав. Танці лікують. Коли виходжу на сцену, забуваю про свої болячки, негаразди, проблеми. Коли танцюю навіть хворий, то після виступу почуваюся цілком здоровим. Досі дуже хвилююся, коли виходжу на сцену. Щоразу таке відчуття, ніби вперше".

"Третій танцюрист – це вже забагато"

Завдяки танцям Леонід знайшов і своє кохання. З майбутньою дружиною Ларисою вони познайомилися ще на першому курсі училища мистецтв. "Так народилася не лише наша сім’я, а й наш танцювальний дует, – каже Леонід. – Ми продовжували танцювати у парі з Ларисою і в Чернівцях, де виступали на різних концертах, працювали удвох в театрі "Голос". Напевно, моїй дружині пощастило, бо я багато років носив її на руках на сцені (сміється, – авт.). Вдома намагаємося не говорити про роботу. Донька Маріана теж танцювала у самодіяльному колективі, який вели ми з дружиною. А потім не захотіла цим займатися, сказала: "Вистачить нам вдома двох танцюристів. Третій – це вже забагато. Тому шитиму гарний одяг для вас та інших людей". Щоправда, я і сам не хотів, щоб донька займалася танцями. Це дуже важкий хліб".

На запитання про плани на майбутнє Леонід на хвилинку замислюється. "Мені хотілося б ще танцювати, – зізнається він. – Та найбільше боюся, щоб глядачеві не стало жаль мене на сцені. Щойно відчую це, то, як спортсмен, зійду з дистанції. Продовжуватиму займатися балетмейстерською та акторською діяльністю. Мрію зіграти в театрі глибоко драматичну роль, яка припала б мені до душі. Хочу створити декілька цікавих хореографічних композицій для ансамблю, зокрема міні-виставу "Ніч на Івана Купала". Планів багато, вистачило б життя…" 
Надія БУДНА

З ДОСЬЄ "МБ"
Леонід Сидорчук народився 3 лютого 1963 року на Херсонщині.
Закінчив Херсонське училище мистецтв за класом хореографії.
1985 року приїхав до Чернівців і танцював у Буковинському ансамблі пісні і танцю, де згодом став балетмейстером-постановником.
У 1999 році отримав звання заслуженого артиста України.
Актор, танцівник і хореограф театру-студії "Голос".
Одружений. Дружина Лариса – викладач-методист училища мистецтв.
Донька Маріана – модельєр-конструктор одягу.