Напередодні Дня соборності до Чернівців на запрошення медіа-клубу приїхав Микола Рябчук. Публіцист, культуролог погодився дати інтерв’ю "МБ".

"Ми повинні робити вибір"

– Для багатьох людей на останніх виборах було проблемою, за кого голосувати.

– Вважаю, що ми всі повинні робити вибір, навіть коли немає за кого голосувати, все одно треба обирати менше зло. Навіть якщо всі партії, всі кандидати погані – у реальній ситуації треба голосувати. Коли ти маєш вибір між Сталіним і Брєжнєвим, очевидно, треба голосувати за Брєжнєва, бо ти принаймні за нього вижив.

– Згадуючи про Помаранчеву революцію… Чи були можливості, щоб сталося не так, як сталося...

– Безумовно. Це була колосальна, унікальна можливість. Не знаю, коли нам знову випаде така: 10 чи 100 років мине, доки знову з’явиться така можливість. Був короткий період, коли люди раптом повірили не просто в якихось політиків, а в інституції. А це дуже важливо, адже в Україні є недовіра до всіх інституцій. За результатами соціологічних опитувань практично всі державні інституції мають дуже негативний і низький рейтинг довіри. Причому найнижча – до тих, до кого мала би бути найбільшою: суди, прокуратура, міліція. Їм довіряють найменше! Це катастрофа! А то було кілька місяців, коли люди почали всім цим інституціям включно з парламентом довіряти. І в цей період можна було змінити все. Абсолютно всю країну. Тобто можна було зробити те, що зробили чехи, поляки, прибалти. Але для цього треба було змінювати інституції, робити кардинальні зміни. Нічого не зробили. У мене враження, що "помаранчеві" політики прийшли до влади без жодних напрацювань. Порожні портфелі, шухляди, жодних проектів, жодних планів, проектів законів, які мали вже бути внесені до парламенту. Пригадую, коли слухав програму уряду, яку зачитувала Тимошенко... Це було інфантильне лепетання ні про що... Це все ми якось їм пробачили. Хочу сказати, що це очевидно, що винні вони, бо не підготувалися, підійшли безвідповідально, але ми теж винні, бо ми їх якось не змушували працювати. Ми не вийшли з протестами. Той же Майдан розійшовся замість того, щоб знову десь зібратися, сказати: "Хлопці, дівчата, що ви робите?" Досі пам’ятаю обіцянки запросити випускників Гарварду, Кембриджу. Кого запросили? Хто прийшов? Знову якась шушера взагалі без дипломів. Це була вражаюча безвідповідальність. Ми не проконтролювали, не змусили, не дотиснули. Більше того, ми дали їм ще один шанс. А потім дали шанс ще гіршим.

"Оптимізм у мене довготерміновий"

– На що сподіватися людям, які бачать такого президента, таку владу, таку опозицію?

– Бувають гірші. Безліч країн третього світу. Там є, принаймні були, президенти, які своїх опонентів підсмажували і з’їдали. Наш поки що не з’їдає нікого. Є набагато репресивніші режими, кровожерливіші. Наш режим поки що злодійкуватий, клептократичний. Але третина режимів світу – клептократична. Але серед них є такі, які п’ють кров живцем. Наш ще до цього не дійшов, і маю надію, що не дійде. Вони ще тримають якийсь рівень плюралізму в країні. Не тому, що вони такі добрі і хороші, а тому, що суспільство не дуже піддається на це закручування гайок.

Від опозиції я не в захваті. Але добре, що і хоч така є, бо в інших пострадянських державах і такої немає. Безумовно, вона мусить кардинально змінитися. Бо така, яка є нині, не здатна виграти. Доки ці люди не покажуть, що вони зовсім інші, кардинально, не отримають довіри суспільства, яка потрібна, щоб виграти. Щоб перемагати, треба бути не просто меншим злом – треба показати, що вони значно кращі. Але для цього слід носити інші годинники, їздити іншими машинами, голосувати власними картками. Люди можуть за менше зло голосувати. Але виходити на демонстрації, підставляти потилиці ОМОНу за менше зло я не буду. І ніхто не буде.

– ...і рецепт оптимізму…

– Оптимізм у мене довготерміновий. Не бачу на ближчі роки якихось перспектив. Будуть гайки закручувати. Розкрадання буде ще сильніше. Але на довший термін бачу добрі перспективи. Тут є потенціал. Головне – щоб ми зберегли певний рівень плюралізму і відкритості. Рано чи пізно виникне критична кількість людей, які скажуть: "Годі так жити". Більше того, рано чи пізно з’являться лідери, які матимуть іншу ідею, крім збагачення. Лідери, які скажуть: "Ми ж також хочемо залишитися в історії не як найбільші злодії, а як люди, які змінили щось в Україні". Вважаю, що Україна зміниться, і, може, навіть у межах десятиліття. Тому нам треба якось зберегти здоров’я і дожити до того часу...

– Ви запровадили поняття "креоли" щодо субетносу, який нині керує Україною по суті. Чи можна сподіватися, що люди, напхані проросійськими міфами, зможуть стати українцями?

– Вживаю ці терміни ("креоли" й "аборигени", – авт.) у парі на позначення двох національних ідентичностей, які в Україні формуються. Вважаю, що є ідентичність українська етнічна, ідентичність корінного населення, яка формується ще з ХІХ століття на основі української етнокультурної матриці. Мова є частиною цього. І є альтернативна, креольська ідентичність, яка фактично з’явилася як національна після незалежності. Вона є продуктом політичної емансипації. Бо до того були зачатки ідентичності, але вона себе не позиціонувала. Це була регіональна загальноімперська ідентичність, радше – малоросійська. Але після незалежності носії цієї ідентичності здобули державу, вони успадкували її. Вони керували цією державою і залишилися при керівництві. Політично вони здобули незалежність, від якої, думаю, не відмовлятимуться, бо це просто безглуздо. Натомість у них є велика проблема з культурною ідентичністю. Тому що ця аборигенна для них чужа. Вони все життя її зневажали, для них це була культура і мова нижчого сорту. Себе вони завжди ототожнювали з московською, російською культурою. Вони і далі головою там – у Москві, але у них є потреба у легітимізації, а це означає, що потрібне творення якоїсь своєї культури, якоїсь автентичної.

– Звичайна людина прочитає інтерв’ю і скаже: "Так я і не зрозумів, чому ми так погано живемо і що з цим робити"...

– Я написав багато книжок, намагаючись відповісти на це запитання, і ще досі не впевнений, чи відповів. Хоча кожна книжка дає певною мірою відповідь. Сказав би так. Живемо ми погано, бо великою мірою ми в цьому винні самі. Тому що нас століттями формував негативний соціальний капітал. На відміну від Західної Європи, де століттями формувався позитивний соціальний капітал. Соціальний капітал – це рівень взаємодовіри і солідарності між людьми. У нас цей рівень постійно знищували. Усі режими свідомо знищували взаємодовіру між людьми і здатність їх працювати солідарно. Навпаки: плекали недовіру, ворожість, підозру. І це найбільша проблема. Тобто великою мірою у нас є негативна спадщина. Ця спад­щина не все вирішує. Це так, як генетика. Великою мірою здоров’я, тривалість життя, здібності зумовлені генами, але не на сто відсотків. Тож тут, з одного боку, є ця негативна спадщина. А з іншого – є нинішня діяльність, чи ми хочемо щось вирішувати. Швидких змін не буде, нікого не хочу дурити. Але якщо ми почнемо якісь позитивні зміни зараз – вони через 10-20-40 років забезпечать певне покращення. Якщо не почнемо – будемо і далі деградувати.

Насамперед кожен мусить ставитися сумлінно і свідомо до своєї праці і до свого оточення. Ось я не смічу на вулиці: мені ліньки, але я підійду до смітника. Починати з таких найдрібніших деталей. Не робити якихось дурниць. Не брехати без потреби. Навіть за потреби. Що може змінити звичайна людина? Тільки у своєму навколишньому середовищі. У стосунках з іншими людьми, ставленні до праці. Забити якісно цвях, а не як-небудь. Не тому, що за це краще заплатять. Західний капіталізм розвинувся з протестант­ської етики, яка полягала в тому, що людина служить Богові доброю працею. Вважаю, що нам потрібно практикувати таку "протестантську етику", що ми можемо дітям прищеплювати. Не вірю в те, що можна виховувати гарними словами. Тільки прикладом. А інше – ми гомо політікус, живемо у суспільстві, де все-таки існує відносний плюралізм. І все ж ми маємо можливість проголосувати, іноді вийти на якісь мітинги. Не кажу, що це потрібно робити щодня, навіть щомісяця. Але бувають моменти, коли це треба зробити. 
Юлія Боднарюк

З ДОСЬЄ "МБ"
Микола Рябчук народився 27 вересня 1953 року, у Луцьку.
Закінчив Львівський політехнічний інститут та Літературний інститут ім. Горького в Москві. Працював заступником головного редактора журналу "Всесвіт", оглядачем відділу культури газети "День", відповідальним редактором часопису "Критика", науковим співробітником Інституту культурної політики та Центру європейських гуманітарних досліджень Національного університету "Києво-Могилянська Академія". Опублікував книги та десятки статей в українських і зарубіжних журналах та наукових збірниках.