«Найстрашніше – це стереотип мислення»

Ще триває боротьба за книгарню "Букініст". Чиновники, які нафантазували про реорганізацію його у щось надприбуткове і блискуче, обіцяють, що книгарня у центрі буде кращою. Лише не буде директором "Букініста" Марина Лібанова, яку люблять, знають, впізнають у місті ті, хто хоче читати. Акції на її підтримку стали ледь не брендом Чернівців.

Яка вона – жінка, яка не побоялася кинути виклик армії обласного чиновництва на чолі із самим губернатором, його першим заступником та головою облради?

Ми не готові до боротьби

– Як оцінюєте те, що відбу-лося?

– Лише тепер розумію, що не потрібно було робити це на базі чужого підприємства. Бо комунальна власність, як з’ясувалося, – це чуже. Нині всі мені кажуть: "Чому ти не викупила? Всі викупили, а ти ні". За що я мала купувати? Це ж не булочку на сніданок купити.
Я живу в реальному житті, де чітко є "ми" і "вони". Хоч нас більше. Це ще раз свідчить про те, що ми для них – біомаса. У нас немає імен, облич…

– То боротьба із чиновницькою стіною приречена?

– Приречена, бо наша біомаса не готова до жодної боротьби взагалі. Окрім, як до боротьби за шматок м’яса. Свідомість людей покрита жорсткою пеленою. Я не закликала до боротьби. Я взагалі не борець за характером, щоб ви зрозуміли. Мені краще з розумним загубити, ніж із дурнем знайти.

– Але ж знайшли…

– Я знайшла багато... Нікого не хочу називати. Я зробила так, як вказували мені мої принципи. Не приховую, що насамперед захищала себе. Українці нині не готові до захисту своїх прав. Вони взагалі не знають, що у них є права. Це питання їх не турбує. Вважають, якщо отримують зарплату, на яку можуть купити продукти у хорошому магазині, – це є право. І коли у них це почнуть забирати, можливо, тоді обуряться.
За 21 рік самостійної України її покинули найкращі. Про що це свідчить?

– То що буде з "Букіністом"?

– Гадаю, що ми його віддамо і на цьому закінчимо. А що буде далі – говоритимемо, коли це буде. Якщо це буде новий магазин – це оренда, її треба шукати... Маю приклади наших улюблених завідувачів магазинів, які швидко здалися: у багатьох є тили. Не вважаю за потрібне робити це. "Букініст" не був комерційним проектом, він був проектом культурним. Не думаю, що сидітиму вдома. Це було б дуже примітивно. Як не дивно, я зараз думаю про те, якою діяльністю хотіла б займатися. Маю час про це поміркувати.

– Навколо книгарні завжди було багато письменників, митців. Вони стали на ваш захист?

– Багато людей просто зупиняє мене на вулиці, бере за руку, заспокоює. Гадаю, це багато. А письменники... Кожен має свою місію. Ні... Це було б надто амбіційно. Мені достатньо того, що вони знають, стежать, телефонують...

Неприємно вразили люди, які це все зробили. Більшість з них – мої особисті знайомі. Як казав Остап Бендер: "У мене вкрали найбільше – віру в людство". Тупий вчинок людини, яка підписала дурний папірець… Міг же сказати: "Я не можу це підписати". Невже його за це звільнили б? Це людина, яка регулярно заходила до магазину, ми розмовляли про все, я продавала його книги…

"Завжди читала – звичка з дитинства"

– То чи було варто? Чи було не починати навіть... емігрувати, наприклад...

– Поїхати, мабуть, все одно доведеться. Але заявити про свої проблеми – обов’язково слід було. Є приклад Олейникова, який постраждав за футболки "Спасибо жителям Донбасса…". Він змушений був покинути країну. Але, як мінімум, він заявив. Можливо, із таких крапель і складається якась переповнена посудина. А якщо взагалі не заявляти – всім видаватиметься, що нам усе подобається, все добре. А так хоча б про проблему "Букініста" всі говорять. Якби зараз за цією проблемою виникла наступна, прийшло б розуміння того, що щось потрібно робити.

– До речі, ви частий гість на фестивалях…

– Я їжджу на фестивалі, тому маю таку популярність серед молоді. Випадково потрапивши туди, зрозуміла, що там вирує життя. Там збираються небайдужі. Концентрація світлих голів, добрих ідей, прогресивного українського мислення.

Туди приїжджають люди різного віку. І люди мого віку, який ніби втомився, є також. Ось опозиція чиновництву!!!

– Звідки ж ви такі взялися – справжній борець...

– Я ж за знаком Терези – ну який із Терезів борець? За духом я продавець. А в книжкову торгівлю потрапила, коли почала працювати бухгалтером у "Науці". Завжди читала – звичка з дитинства. Продавати книги було набагато цікавіше, бо до книгарень ходить інший покупець. Кожен покупець для мене – цілий зал глядачів. Це те, що я вмію робити добре, – розмовляти і продавати.
З роками я стала впевненішою. До того ж у мене практично немає сім’ї: я незаміжня, донька виросла і поїхала вчитися. Я мала багато часу і могла займатися цим магазином, як своєю сім’єю, як домом…

А тут пішла мода на презентації. Імена, мода на письменників... Через це почала спілкуватися більше з молоддю. Я побачила різницю, і мені сподобалося там більше, ніж із моїми однолітками.

Робити це було дуже просто. Бачила, що всім подобалося. Тому, коли прийшли ці люди, подумала: "Навіщо це змінювати? Воно саме зміниться!"

– Ви не можете не знати, що не подібні на "середньостатистичних чернівчан"... Не нудно з іншими?

– Нудно буває часто. Тому я створила коло, де мені не нудно. Дуже люблю зводити людей разом. Талант свахи. Бо вважаю себе психологом-любителем. Маю кілька весіль уже.

Було, що зробила критичне зауваження творчій людині, і він потім дякував: "Саме це вплинуло на подальший хід роботи!" А я ж не критик кіно, не літературний критик. А діти носять мені рукописи. Я їх благаю: "Діти, я не викладаю літературу! Я лише читач!" Вони кажуть, що їм цього достатньо.

– До речі, що ви закінчували?

– Нічого. Я вчилася в університеті і так його і не закінчила. Іноземні мови. Коли почала вчитися, стало нудно, жахливо.

– Але звідки такі знання з літератури?

– Це або є, або немає! Це як одягатися.

"Одягалася
колись тільки з іноземних посилок"

– Одягаєтеся ви також несхоже на інших...

– Це була мета з дитинства. Моя мама, уже покійна, була ідеальною господинею і шила нам із сестрою. І... більшого страждання у житті у мене не було. Коли наші смаки не збігалися, пошиту сукню я не носила.

Це не можливо пояснити: чому ти з синім шарфом можеш сміливо взяти червону сумку і не боятися, що виглядатимеш папугою.

– Найбільший одяг-виклик пригадуєте?..

– Чудово пам’ятаю екстравагантну зелену кофту з величезними буфами і… яскраво-червоним оксамитовим бантом! Все! Байдужих не було, коли я заходила до ресторану! Жінки нервово палили у коридорі, а чоловіки, як з’ясувалося, нічого не пам’ятали, крім цього банта.
Одягалася я колись тільки з іноземних посилок. Півжиття поклала на одяг. Це зараз для мене не так важливо. Схиляюся до речей зручних. Але все одно – не сірих і не чорних.

– Ніхто не каже, що слід поводитися чинно? І як вам живеться серед людей "правильних"?

– Звичайно. Моя донька каже, що все, досить, вистачить. Я запитую: "Де це написано? У якій книзі?"

А серед "правильних" я не буваю. Маю кілька подруг із дитинства. Я постійно намагаюся своїм життям показати їм, що можна жити по-іншому. Мені навіть заздрять мої однолітки – вони так не можуть. Може, і не потрібно. Їм добре у їхньому світі, де красиво, впорядковано.

– У зв’язку з вашою історією пригадую випадок, коли академік Сахаров під час виступу за кордоном сказав із трибуни: "Сірість перемогла..." Зал аплодував стоячи.

– До мене підходять сторонні й кажуть: "Ну ми ж за вас. Але ж нічого не можемо зробити"... Знаєте, є лише один рецепт: слід піти в магазин, купити зубну щітку і почистити собі мізки. Якщо кожен так зробить, частина сміття випаде. А сміття – у стереотипах. Найстрашніше – це стереотип мислення. Вважаю, що єдине, чому можна присвятити життя, – ламанню стереотипів. У цьому й є боротьба.
А щодо "Букініста"... У ньому зав’язано дуже багато… Його у принципі не у мене забрали...
Юлія Боднарюк

З ДОСЬЄ "МБ"
Марина Лібанова народилася у м. Владивосток (Росія). Проживає у Чернівцях з чотирирічного віку. У торгівлі пропрацювала 30 років, з них 15 – у книгарні "Букініст".