День народження вчитель фізики Чернівецького міського ліцею №1 Пауль Пшенічка відзначає напередодні Нового року – 28 грудня. Його називають чернівецьким Ейнштейном. Ось уже 43 роки Пауль Францович заходить до класу… і розповідає про фізику так, що учні закохуються у цей предмет. Його вихованці працюють у корпорації Microsoft Білла Гейтса, провідних наукових центрах США, Німеччини, Швейцарії, Ізраїлю, Голландії, Британії, Росії.

Ми зустрілися з Паулем Пшенічкою у бібліотеці ліцею серед книг, які він так любить. Нашу розмову переривали частими телефонними дзвінками.

"Телефонують із самого ранку, вітають із днем народження, – пояснив іменинник. – Колишні й нинішні учні, знайомі, друзі… Телефонували навіть із Філіппін, США, Москви".

"Критично ставлюся до своїх здобутків"

– Пане Паулю, вам виповнилося 66. Не лякає така цифра?

– Сьогодні вранці я сказав синові, що це дуже унікальна дата – цікавіша, ніж ювілейна. І сприйняв цю цифру з гумором. Я взагалі оптиміст і ніколи не здаюся, що не сталося б. Скидаю неприємності із себе і рухаюся далі. Оптиміст більшого досягає в житті, бо намагається завершити розпочату справу до кінця. Такій людині успіх йде назустріч. Почуваюся щасливим, бо зміг реалізувати себе. Маю улюблену роботу, відданих друзів. Найбільше моє надбання – це син і онучки. Сподіваюся, що ніколи не зробив нікому особливої шкоди. Тішуся, що досі перебуваю у хорошій формі. Можу рухатися, щось робити, а не стогнати й нарікати на болячки. Хоч із роками відчуваю, що дуже багато не встиг зробити і від цього трохи прикро на душі. Завжди планую набагато більше, ніж роблю.

– Мені здається, що саме вам не має бути прикро. Найкращий вчитель фізики світу, почесний член Лондонського інституту фізики, лауреат престижної премії фірми Intel…

– Досить критично ставлюся до своїх здобутків, щоб не загордився (сміється, – авт.). Не люблю, коли мене хвалять. Усі нагороди і звання не мають для мене особливого значення. Лежать собі в шафі якісь папери – нехай лежать. Я ніколи не думаю: ага, давай трохи напружуся, попрацюю і мені щось дадуть. Усе відбувається само собою. Кудись пощастило потрапити зовсім випадково, наприклад, до США. Учні підказали мені, що є конкурс фірми Intel, і порадили взяти в ньому участь. Я побував майже в усіх крутих американських університетах, навіть Гарвардському, читав там лекції.

– А якою мовою?

– Англійською. Щоправда, мені надали перекладача. Але намагався обходитися без нього. Англійську мову вивчив самостійно. Добре знаю німецьку, непогано володію чеською.

– Ви навіть маєте власний астероїд, який лабораторія Лінкольна (США) назвала вашим іменем. Що робитимете з ним?

– Це була ідея всесвітньої організації Intel, яку підтримав міжнародний астрономічний союз. Мені дали відповідне посвідчення з усіма параметрами та орбітами астероїда. Тепер маю величезну каменюку два на чотири кілометри, яка літає в космосі. Але мені від неї – жодної користі (сміється, – авт.). Не можу там ні дачу збудувати, ні посадити картоплю або квіти.

– Вам не хотілося залишитися у США або іншій країні, де бували?

– Ніколи навіть не думав про це. Через два тижні мене тягне додому. Хоч у США за годину я отримував стільки, скільки тут за місяць. Але заради грошей ніколи не жертвуватиму тим, що дороге для мене. У Чернівцях на мене чекає моя сім’я. Старша онучка Юля закінчила економічний факультет ЧНУ, молодшій Полінці – 5 років. Ми з нею граємося, щось конструюємо. Вона вчить мене, як користуватися мобільним телефоном, перевіряє, чи знаю молитви.

"Дітей сприймаю як особистостей"

– Що допомагає вам підтримувати себе у такій чудовій фізичній формі?

– Мабуть, те, що не маю часу на всілякі дурні думки. Постійно чимось зайнятий. Катаюся на гірських лижах. Коли є вільна хвилина, їду в Карпати, підіймаюся на круту вершину – і вниз. Відчуття таке, ніби в тебе виросли крила. У чотири роки батько вперше поставив мене на лижі й спустив із гірки. Сусід кричав: "Він зараз вб’ється!" Та я з’їхав донизу. Полюбляю слухати класичну музику, особливо Бетховена, коли перевіряю учнівські роботи. Інколи ходжу на концерти. У класичній музиці дуже багато математичних правил і складних формул, тому мені цікаво її слухати.

– Ви вчитель ліцею, а могли б викладати в університеті.

– Я свідомо працюю в школі вже 43 роки. І мені це подобається. Учні більш творчі, ніж студенти. Ми шукаємо інопланетян у космосі, а вони живуть поруч із нами. Ніколи не намагався бути вченим, хоч і була можливість захистити і кандидатську, і докторську. Там дуже багато бюрократії та писанини. Мені це нудно і не вистачає терпіння. Хоча вчителі теж повин­ні багато писати. Я підрахував, що протягом року треба зробити майже 17 тисяч записів. Цей час міг би використати для чогось кориснішого.

"Треба ставити перед собою мету"

– Як ви ставитеся до своїх учнів? І чи не доводилося просити у них вибачення?

– Якщо я не мав рації, обов’язково попрошу вибачення в учня. Не боюся зізнатися в цьому або втратити авторитет. Хоча до своїх учнів ставлюся дуже жорстко і вимогливо. Та при цьому сприймаю їх як особистостей. Діти не ображаються, коли кажеш їм правду. Вони набагато більше прощають, ніж дорослі. Але коли вони неправильно поводяться, я повинен їм про це сказати. Дітей ще в школі треба вчити будувати свою особистість, бути впевненими в собі, витримувати натиск батьків, учителів, однолітків.

– Напевно, в час Інтернету вчитель повинен змінюватися?

– Справді, нині функції учителя повинні бути іншими. Він має бути менеджером і керувати навчальним процесом. Сучасному вчителеві треба багато знати, інакше він буде нецікавий дітям. Я даю своїм учням змогу спілкуватися між собою і сам вчуся у них.

– А яким було ваше дитинство?

– Дуже щасливе. Я виріс у Берегометі. Мав повну свободу. У селі досі збереглася батьківська хата. Їжджу туди обробляти город, щоб не заростав бур’янами і не було соромно перед сусідами (сміється, – ред.). Люблю поратися біля землі, хоча я невеликий господар. Саджаю квіти, сію траву, доглядаю за садом. Ще в дитинстві мені подобалося щось конструювати, будувати, складати. У нашому селі була прекрасна бібліотека, де я знайшов дуже багато цікавого. У сьомому класі натрапив на працю знаменитого фізика Томпсона, прочитав її і все зрозумів. Можливо, саме тоді вирішив стати фізиком.

– Маєте якусь власну формулу успіху?

– Є досить чіткі правила, щоб людина стала успішною. Основне – ніколи не падати духом і не опускати руки, до всього ставитися позитивно, чітко планувати кожен день, тиждень, місяць, рік. Усе заплановане я занотовую (витягує з кишені списані папірці, – авт.). Ввечері переглядаю їх. Що не встиг зробити, переписую на інший папірець. Ношу його із собою, бо так зручніше. Хоча все тримаю в голові. І треба обов’язково ставити перед собою мету, яка вестиме тебе, наче полярна зірка.

– А яку мету ви поставили перед собою?

– Хотів би написати ще кілька підручників. Уже написав шість для учнів сьомих-дев’ятих класів. Мрію побувати на важливих міжнародних конференціях, зустрітися із цікавими людьми. Найближчим часом поїду до Індонезії. Сидіти вдома і нічого не робити – не для мене. Працюватиму скільки зможу. 
Надія БУДНА

З ДОСЬЄ "МБ"
Пауль Пшенічка народився 28 грудня 1946 року в Чернівцях. Закінчив фізичний факультет ЧНУ. Вчителює з 1976 року. Заслужений учитель України. У 2004 році його визнали найкращим вчителем фізики світу. Почесний член Лондонського інституту фізики. Тричі вигравав конкурс на грант Сороса. Президент Чернівецького молодіжного наукового товариства "Квазар". Один із засновників методу проектно-орієнтованого навчання у школах і лауреат премії Intel. Викладав англійською та німецькою мовами у провідних вузах світу, зокрема в Гарвардському університеті. Учні Пауля Францовича – переможці національних та міжнародних конкурсів.
Захоплення – гірські лижі й класична музика. Має сина і двох онучок.