Академічний симфонічний оркестр Чернівецької обласної філармонії відсвяткував 20-річний ювілей. На святковий концерт квитки розкупили за тиждень.

13 років оркестром керує випускник-аспірант Львівської музичної академії імені Миколи Лисенка, заслужений діяч мистецтв України Йосип Созанський.

Більшість
у оркестрі – жінки

– 20 років для симфонічного оркестру – це багато чи мало?

– Важко сказати. Я жодного дня, жодного року не рахував. Потрібно працювати сьогодні, постійно. Не в роках професійність. Це не означає, що якщо п’ять чи 20 років – це вже дуже високопрофесійний колектив, і навпаки, якщо один рік – то колектив на низькому рівні. Інколи буває навпаки: знамениті оркестри доходять до краху й через 70 років там просто нікому грати. Тому не у віці річ.

Але 20 років – це дата, ще одна можливість привернути увагу до такого важливого й серйозного мистецтва, як симфонічне музикування.

– Ви керуєте оркестром 13 років. Зросла увага глядача: на ювілейний концерт квитки розібрали за кілька днів... Були ж часи, коли оркестр грав у напівпорожньому залі…

– Це не трагедія. На попередньому концерті також була третина залу. Або працюєш, або не працюєш. Якщо ти не працюєш над глядачем, подякуй, якщо й 10 глядачів прийшло, – це вже робота спеціального бюро, яке забезпечує глядача.
Складно усе прорахувати. Бувало, що знаменитий музикант приїжджав (концертмейстер симфонічного оркестру швейцарського міста Люцерн), була реклама навіть на телебаченні, і… був напівпорожній зал. Тож тут складно прорахувати. Я не сказав би, що на кожен концерт стільки приходить. Можливо, постаралися з тим, що під дату запросили багато людей. Із глядачем буває по-різному. Якщо не працювати, не робити цікаві програми, не працювати з людьми – годі чекати глядача. Він сам не прийде.

– То не достатньо, щоб був хороший оркестр?

– Ні. Погляньте: будь-яка низькопробна чи високопробна естрада – усе місто в плакатах... А інколи приїжджає цікавий соліст чи диригент – взагалі не відомо, що в місті симфонічний оркестр. Бо афіші так замасковані. І вже скільки ми порушували питання про місця для афіш, хоча б реставрувати ті, які були. Зрушень поки що немає. Можу навести приклад: у польських містах, у тій самій Ялті – уже на вокзалі побачив велику афішу філармонії, далі, через кожні 50 метрів, – афіші. У мене склалося враження, що це місто симфонічного оркестру й філармонії. На це повинна звернути увагу влада.

– Симфонічний оркестр: скільки, хто це?

– 75 осіб. Струнні, духові інструменти... Середній вік – 30-40 років. Більшість – жінки. Така тенденція у світі. Складно сказати чому: це вже окрема тема – для дисертації. У нашому оркестрі найбільше чоловіків, порівняно з іншими.

– Ви – найголовніший?

– Ні, просто в мене є своя ланка роботи. А хто головніший? Напевно, музика.

– Диригент – це хто? Яким він повинен бути?

– Музикант. Повинен бути хорошим. У кожного переважають ті чи інші риси й не буває двох однакових диригентів, як і двох однакових людей.

Чому диригент не грає на жодному інструменті? Для того, щоб у нього були вільні вуха. Інакше він уже під вухом чує тільки свій інструмент і ще кілька. Диригента часто називають вухом оркестру або режисером. Він слухає всіх і підводить під загальний знаменник, починає вибудовувати загальну драматургію, режисуру тих звуків. Оце моя робота.

– Якщо таке чутливе вухо чує не те – як реагуєте? Ви емоційні, стримані чи можете кинути паличку диригентську?

– Можна кинути паличку – це буде перший і останній кидок. Зверніть увагу, як читає викладач лекції в університеті чи як завуч поводиться в школі. Потрібно мати витримку. Повин­ні бути міцні нерви.

Ніхто не прорахує до кінця людину. По-різному усе буває. Я не завжди спокійний. Багато людей, багато ситуацій. Завжди багато несподіванок. Є колектив і є робота в колективі.

Один одного слухати – ось це найважливіше в оркестрі. Якби так було в нас у Верховній Раді, у політиці – ми досягли б величезних результатів.

– Як ваше вухо реагує, коли чуєте дешеву музику на телебаченні?

– Я не суддя іншій музиці. Нормально це все сприймаю. Хочу наголосити, що це абсолютно різні жанри. Багато композиторів було і є, які писали й пісеньки дешеві, і глибокі симфонічні твори. Не бачу в цьому протиріччя. Ту саму пісеньку, інколи дешеву, складніше написати, ніж розгорнуту симфонію. Інколи та дешева пісенька – не така вже й дешева, а набагато талановитіша, ніж претензійна симфонія. Немає поганих жанрів – є погані композитори. Є талановиті твори й бездарні твори – і все.

"Відчуваю глядача"

– Ви стоїте спиною до глядача. Як його відчуваєте?

– Якщо повний зал – відчуваю. Так як і оркестр. Зал і оркестр – це абсолютно те саме. Це насправді один колектив і концерт одного колективу. Тому що така сама взаємодія, яка є між музикантами, є в залі. Глядачі в залі – це той самий симфонічний оркестр. Між ними така сама взаємодія: у кожного є якісь думки, емоції, відбувається обмін, утворюється енергетика. Симфонічний оркестр починає навіювання робити на зал, і усе разом стає одним організмом. Зал і симфонічний оркестр. Часто за кордоном глядачі сидять біля музикантів симфонічного оркестру – є такі місця.

– Ви: між ними, всередині?

– Ліст сказав про диригентів, що ми – не гребці, ми – ті, які скеровують. Дуже важливо, щоб музиканти усвідомлювали, куди ми йдемо, що ми нині робимо, і тоді справді диригент може тільки нагадувати й скеровувати в певному руслі. Але для того оркестр має бути підготовленим і знати, що він робить.

– Чи не поширюється керування на життя поза оркестром? Чи не маєте бажання керувати, щоб гармонійним зробити переповнений тролейбус, наприклад…

– Єдине можу сказати, що якщо людина трохи частіше звертатиме увагу на культуру, то буде усе робити для того, щоб кожен конфлікт, кожен безлад, починаючи із тролейбуса й закінчуючи Верховною Радою, перевести в щось швидкоминуче. Щоб до цього ставитися з мудрістю, проходити, не звертаючи уваги.

– До філармонії десятиліттями "заганяють" школярів. Як до цього ставитеся?

– Це прекрасно.

– Але ж діти, буває, галасують... Вам не заважає?

– Не може заважати це. Ми, значить, їм заважаємо. Отож потрібно правильно піднести цей концерт, щось сказати. Потрібно інструмент налаштувати, бо коли музикант грає на неналаштованому інструменті, не можемо казати, що поганий інструмент – він просто не налаштований. Так само людина не налаштована. Її потрібно налаштувати – тоді вона почне сприймати музику. Це педагогічна справа.

– А коли ви вперше прийшли до філармонії, пригадуєте?

– У 13 років. Величезне враження справило. Пізніше пішов у оперний театр і певний час ходив щодня. Давав один рубль і йшов слухати. Мене там вже знали.

– Похід до філармонії може змінити людину?

– Не змінить, але, принаймні, людина може замислитися. Коли людина замислюється над чимось, власне тоді поступово щось у ній змінюється. Симфонічна музика в хорошому виконанні дає змогу філософствувати, дивитися на життя, на світ, на світобудову, трохи з боку все це оцінювати. 
Юлія Боднарюк

Анекдот
від Йосипа Созанського

Помирає Караян (Герберт фон Караян (1908-1989) – австрійський диригент, один із найвідоміших і най­впливовіших диригентів світу, – авт.). Потрапляє він до раю. Бачить там симфонічний оркестр і хоче диригувати.
– А я хочу послухати оркестр, можна якось потрапити? – запитує.
– Це лише в тому разі, якщо будеш грати на оркестровому інструменті, – відповідають.
Дали йому інструмент, він займається місяць-два. Каже, що вже готовий приступити до оркестрової гри.
– А хто диригент? – цікавиться знову.
– Диригент – Бог, але він думає, що він – Караян, – відповідають.