Народний артист України Михайло Голубович, який зіграв понад 170 ролей у кіно та театрі та відомий за ролями у фільмах "Пропала грамота", "Козаки йдуть" і "Роксолана", очолив у Чернівцях журі фестивалю комедії "Золоті оплески Буковини".
У розмові з кореспондентом "МБ" Михайло Васильович пригадав зйомки в культових кінострічках та розповів, чому в Україні так мало патріотичних фільмів.

"Ніколи не вибирав роль за тим, що зіграти легше, а що важче"

– Востаннє ви приїжджали на Буковину торік, коли святкували 70-річчя з дня народження Івана Миколайчука. Які спогади пов’язують вас із нашим містом?

– Я люблю Чернівці і кажу це не тому, що так треба казати, коли запитують. Це справді так, тому що це батьківщина не тільки Івана Миколайчука, а й багатьох інших талановитих людей. Приємно зустрічати в Чернівцях саме таких людей. Скажімо, зараз ми з вами зустрілися в присутності директора театру імені Ольги Кобилянської Юрія Марчака (йдеться про зустріч перед інтерв’ю, – авт.). Це не байдужа людина, тому що започаткувала в Чернівцях дуже потрібний фестиваль.

– Саме тому й погодилися очолити журі фестивалю "Золоті оплески Буковини"?

– Цей фестиваль зараз дуже потрібний. Нині, на превеликий жаль, суспільство, а особливо, мабуть, підростаюче покоління, втратило моральні орієнтири. А цей фестиваль вселяє надію в людські душі. Він показує, що людина повин­на ставитися до життя трішки по-філософськи. А гумор завжди допомагав людям вижити у складні часи – це по-перше. По-друге, як мені здалося, у цього фестивалю дуже точна символіка. На жаль, усі люди колись йдуть з життя, а люди акторської професії, люди творчі коли йдуть, їх проводжають аплодисментами. Це велика пам’ять людям цієї професії.

– Чи доводилося вам взагалі грати комедійні ролі і які?

– Перша моя комедійна робота була у фільмі "Мотря" за часів молодості. І, на превеликий жаль, це моя єдина комедійна робота в кіно. А в театрі були комедійні ролі і нині також є.

– Чим український гумор відрізняється від гумору наших сусідів і західних європейців?

– Безумовно, різниця велика. Український гумор неповторний. Він проявляється в українців у будь-якій ситуації. Наведу простий приклад. Це не анекдот, а бувальщина. Отож каже мама синочку, який у школу пішов: "Ми з татом вирішили, що тато кидає палити, а я кидаю їсти солодке..." Натомість дитина вигукує: "О, а я кидаю школу!" В українців, напевно, з молоком матері закладено жартувати. Вчора спілкувався з колегами, які ставили вистави в Чехії та Прибалтиці. Вони розповідають, що там трішки інший гумор. І в кожного народу так, бо у кожного своє розуміння життя.

"Державні діячі не думають про розвиток кінематографа"

– Вашим колегою по знімальному цеху в культовому фільмі "Пропала грамота" був актор Іван Миколайчук. Які спогади у вас залишилися від тих зйомок?

– З Іваном Миколайчуком ми вчилися в одному інституті, жили в одному гуртожитку. Потім були спільні зйомки у фільмі "Комісар", а вже пізніше і в кінострічці "Пропала грамота". То була надзвичайно талановита і порядна людина. Знаєте, він був великим патріотом. Та й взагалі у фільмі "Пропала грамота" багато хороших акторів знімалося. На превеликий жаль, багатьох із них уже немає серед живих. На сьогодні маю добрі стосунки із Федором Стригуном, із яким ми теж знімалися в тому фільмі. На жаль, ми рідко бачимося. Можливо, тому, що живемо в різних куточках країни.

– Чому фільмів патріотичного спрямування, як-от "Пропала грамота" чи "Козаки йдуть", нині так мало в Україні?

– На превеликий жаль, нині державні діячі, які повинні думати про розвиток власного кінематографа, не думають про це. Не секрет, що нині закуповують багато фільмів часто поганої якості з інших країн. Кінематографія має виховувати молоде покоління. На це повин­на звернути увагу держава.

Можна по-різному ставитися до радянських часів, але тоді були державні замовлення на фільми. Коли держава замовляла фільм, вона ним закладала певні патріотичні основи.

У мене є проект "Лицар дикого поля" (йдеться про історію життя останнього кошового отамана Запорізької Січі Петра Калнишевського). Створений на базі цього матеріалу фільм міг би стати хорошим представником українського кінематографа у світі. Але проект нині заморожений.

– Чи задоволені ви ставленням нинішньої влади (та й попередньої) до української культури і що змінили б?

– До культури, мистецтва, творчості, до тієї спадщини, яку має народ, треба ставитися бережніше й уважніше. Мені прикро, коли пригадую 1990-ті роки, коли був страшенний розгул безпринципності. Тоді, коли запитували у хлопчаків, ким хочуть бути, вони відповідали, що ходять у секцію, щоб потім бути в "бригаді". Хіба можна на цьому виховувати підростаюче покоління, як можна виховати повагу до жінки, до матері, до коханої, якщо говорити, що вона така і сяка? У такому разі і сім’я буде ненормальна. Якщо в держави не буде моральних орієнтирів, не буде і майбутнього. 
Марина КОРПАН

З ДОСЬЄ "МБ"
Михайло Васильович
Голубович

Народився 21 листопада 1943 року в місті Золотоноша Черкаської області.
1967 року закінчив Київський державний інститут театрального мистецтва ім.
І. Карпенка-Карого, акторський факультет.
З 1967 року – актор.
З 1987 року – художній керівник української трупи Луганського музично-драматичного театру.
З 1989 року – актор Луганського українського музично-драматичного театру.
Заслужений артист України (1972).
Нагороджений орденом "Знак Пошани", володар ордена Ярослава Мудрого V ступеня, Повний кавалер ордена "За заслуги перед Вітчизною" І, ІІ і ІІІ ступенів.
Ролі в театрі – понад 100.
Ролі в кіно – майже 70.
Народний артист України (1977).