Рік тому чернівчанин Валентин Ткач написав книгу "Так говорив вуйко Дезьо". Відтоді її герой, простий гуцул Дезийдерій Васильович, зажив власним життям: його цитують та обговорюють в Інтернеті та в місті. Є й такі, хто каже, що його філософські роздуми про життя, кохання, успіх – незрозумілі та заплутані.
Але виходить друге видання книги – отож читають.

"Вуйко Дезьо? Таким був би Iван Миколайчук у 70 років"

– Дезийдерій Васильович – звідки він взявся?

– Якби ще чотири роки тому мені хтось сказав про публікації, статті, книги, я вирішив би, що йдеться не про мене. Усе почалось з аналізу кризи… Коли зрозумів, що її фундаментальні підвалини – це втрата міри буття, для мене стало очевидним, що вихід не в економіці. Вихід – добре слово й добра справа.
Це зумовило появу матеріалів про щастя, успіх, красу й правду на порталі "Українська правда". Згодом з’явилися матеріали, у яких виник герой – Вуйко Дезьо. Він – це певний інтегральний образ мудрості, краси й правди, який у кожного свій, який формують учителі, родичі, сусіди. Звичайно ж, існував у моїй уяві і його реальний прототип. Я особисто за зовнішністю уявляю собі вуйка Дезя таким, яким був би Іван Миколайчук у 70 років.
Одного разу ми із друзями помітили, що в розмовах між собою починаємо апелювати до вуйка Дезя. Це нас забавляло. Я зрозумів, що тексти починають жити власним життям. Так я почав їх збирати для книги. Але це були несміливі мрії. І тут розпочалась якась ворожба. Завжди виникала людина або обставина, які допомагали наблизитись до книги. Вуйко каже: "Якщо хочеш зробити добру справу, не переймайся засобами. Добрі справи не вимірюються – вони примножуються". Я часом жартую, що "Українська правда" – хрещена мама книги, Богдан Онуфрик – її хрещений батько, Артем Семенюк, як кажуть на Буковині, "приніс на хрестини свічку й крижму", а видавництво "Букрек" – її повитуха.

– У колонці на УП ви навели анекдот про політологів. Один запитує у іншого: "Скажи мені, що відбувається?" І коли його візаві обіцяє: "Я зараз тобі усе поясню", – каже: "Я сам тобі усе поясню, ти мені скажи, що відбувається?" А що каже вуйко Дезьо із цього приводу?

– Те, що відбувається, надзвичайно прикре. У вуйка є зауваження: "Бог зробив нас подібними до себе, але дозволив нам бути собою". "Подібними до себе" означає, що ми постійно перебуваємо у втіленні його промислу. "Бути собою" означає, що ми як істоти соціальні живемо за законами й правилами, вигаданими нами самими. Якщо закони й правила припиняють кореспондуватись з Його промислом, то зчиняється глум: ось у ньому ми нині й живемо. А ще вуйко зазначає "Дбай про себе й плекай Небесне". Ми зосередились на собі, а Небесне відсунули на манівці. Це і є фундамент кризи – втрата міри буття: загальнолюдські істини ми затулили доцільністю.

"Домінує найбільш непевне – гроші, влада, слава"

– Логічне: що робити? Нам усім, кожному...

– Звернутися до супероснов. Життя людини формують три простори:
- найбільш непевне: гроші, влада, слава;
- найбільш бажане: родина, здоров’я, друзі;
- найбільш приховане: мудрість, любов, Віра (Бог).

Не хочу нікого повчати, але давайте щиро наше суспільство й цивілізацію оцінимо із цих супероснов. Що в нас домінує? Відповідь прикра: домінує найбільш непевне – гроші, влада, слава. Так ми й визначаємо успіх – через них. До цього додайте, що більшість людей успіх ототожнює зі щастям. А щастя – це сенс життя. Отож і життя наше стає непевним, бо прив’я­зане до непевної супероснови. Що робити? Посунути доцільність убік, по-іншому визначити успіх, а щастя взагалі шукати, здобувати не в цій царині.

– Що вас із вуйком Дезьом найбільше дивує, наприклад, у Чернівцях?

– Мене надзвичайно тішать роздуми на кшталт "Я і Чернівці", "Чернівці мої". Поясню чому. У моїх оповіданнях є повтор образу водоспаду. Це велетенська природна істота, простір. Він шумить, гуде, жене в долину тисячі кубометрів води. І так тисячоліттями. Ми приїжджаємо до нього, фотографуємось, смажимо шашлики, п’ємо горілку. Потім волаємо пісні, плачемо, ловимо язиком бризки й тішимось, як діти, вхопивши грам його води. Далі, стомлені, їдемо по домівках, спимо, ходимо на роботу. А водоспад – він стоїть сторчма на своєму місці, шумить, гуде, жене в долину тисячі кубометрів води. І так буде як тисячі років до нас, так і тисячі років після нас. Так і Чернівці – це водоспад. Місто забавляється з нами. Але… Кожен із нас складає його казки, його міфи, його байки. Я плекаю надію, що найбільше моє здивування від міста ще попереду. Тому є ще сенс жити. Жити із Чернівцями – це означає щодня, щомиті "брати в міста інтерв’ю", дізнаватись нове й не припиняти дивуватися його незбагненності. Своє "Я і Чернівці" я ще не дописав…

Із минулим бавитися не можна. Щодо цього у вуйка Дезя є настанова: "Правда не в минулому, а в тому, що минуле не можна читати з "чорною свідомістю". Наше минуле перетворюється в історію, коли ми переосмислюємо його в досвід. Досвід – це основа, на якій ми будуємо свої прогнози й плани. Яким є наш досвід, таким буде й наше майбутнє. Якщо досвід "чорний", то й майбутнє буде змученим, неправдивим. Вуйко підказує, що день сьогоднішній ми не успадкували в минулого, а позичили в майбутнього. Це правило діє й щодо окремих людей, і щодо народів. Народ, який від минулого очікує більше, ніж від майбутнього, – приречений. Це ж стосується й міста. Городяни, які вважають, що історія Чернівців закінчилась разом із тим, як вони "завершили навчання в університеті", і після того в місті настав занепад, це люди, які хочуть "зупинити водоспад". Ми повинні дякувати, що доторкнулись до того водоспаду-величі. А не шкодувати за тим, що колись тут гарно їли шашлики, а тепер лікар забороняє жирне. Якщо я напишу книгу про наше місто, то назву її "Водоспад Чернівці".

– А смішить?

– Радше не смішить, а змушує усміхнутися. Щодня це щось інше – я ж "беру в міста інтерв’ю". Ось сьогодні я усміхнувся, коли задивився на дівчат на Театральній площі, а потім усвідомив, що я не молодий викладач серед студенток, а літній вже дядько.

"В основі любові має бути беззастережна довіра"

– Дезийдерій Васильович і любов... Що він каже?

– Що таке любов? Що таке культура? Що таке свобода? Це окремі оповідання-бесіди у книзі. Та й сама книга – це книга про любов. Я не можу зараз переповідати настанови та усе, що вуйко казав про любов. Та можу сказати головне – в основі любові має бути беззастережна довіра. Тому що щоденні підозри чи очікування зради отруюють "життя двох" значно більше, ніж сама зрада. І головне не в тому, зрадять тебе чи ні. Головне в тому, що ти любив усім серцем і на повні груди.

– "Щоб врятувати свою душу, є лише один вихід – не пити!" – казав вуйко в оповіданні "Порцелянова карнавка"... Це як? Зовсім?

– Якщо я вам почну розповідати, що усе залежить від обставин, кількості, то я буду кокетувати з "цією справою". А це той самий шлях, що і пити. Армреслінг із пиятикою – це не професійно. Професіонали знають переможця у цьому змаганні заздалегідь. Алкоголь – це не перевершений ніким переможець. Раймонд Паулс, який не вживає алкоголь абсолютно, в одному з інтерв’ю із цього приводу сказав, що достатньо випити бокал шампанського – і ти вже інша людина, ти – не ти. Іншою стає версія твого життя. Власне, у книзі про це і написано. "Талант – це той, хто розпізнав свою долю. Геній – це той, хто їй не зрадив". Кожна чарка відтак – це зрада долі.

– І настанова вуйка Дезя...

– Ми ніколи не повинні забувати, що сонце світить усім і кожному. А на завершення я міг би пригадати від вуйка Дезя таке: "Бог подарував мені весь світ – і вже, а ви вчите мене, як заробити мільйон – і потім", – нам слід не забувати про це і "Дбати про себе і плекати Небесне". Світла в хаті! 
Юлія Боднарюк

З ДОСЬЄ "МБ"
Валентин Ткач народився 1958 року в селі Ломачинці Чернівецької області.
Щоліта у дитинстві та юності перебував у селі Вільня на Житомирщині.
Закінчив ЧНУ, захистив дисертацію з фізики.
З 1961 року живе
у Чернівцях.
Є автором колонок на порталі "Українська правда".