Кухар-кондитер Євдокія Візнюк із Кам’янки, що на Глибоччині, – майстриня на всі руки. 53-річна жінка вишиває нитками й стрічками, виготовляє вироби з бісеру, пише писанки, малює картини. Її тканими килимами й рушниками можна вистелити шлях від Чернівців до Києва.
Ми зустрілися з Євдокією Дмитрівною під час свята буковинської сорочки. Вона брала участь у театралізованому дійстві й ткала на старовинному верстаті (кроснах) килимову доріжку. Навколо майстрині зібралося чимало дорослих, молоді та дітей. Вони зацікавлено спостерігали, як швидко бігає човник із нитками у вмілих жіночих руках і народжується різнобарвне диво. "Ткацтво поступово відходить. Нині ним на Буковині займаються одиниці. Навіщо мучитися, якщо все можна купити на ринку? – зітхає пані Євдокія. – Намагаюся навчити ткацтва молодь на гуртках, які веду в Глибоцькому професійному ліцеї, організовую майстер-класи. Як не дивно, народними ремеслами більше цікавляться хлопці".
"Першу доріжку виткала в десять років"
Майстриня розмовляє зі мною, не перериваючи роботу. "Треба постійно працювати руками й ногами, – пояснює жінка. – Для ткання використовую акрилові нитки. Коли сідаю за кросна, забуваю про втому. Сама вигадую орнаменти. Намагаюся відтворювати давні буковинські килими. Кольори ниток залежать від моїх настрою й стану душі. Якщо весело – підбираю яскраві барви, сумно – темніші.
Ми не жили заможно, але все хотіли мати своє. Тому робили власними руками й килими, і ліжники. Я також навчилася ткати бісером жіночі пояси до весільних суконь, серветки, великодні рушники".
Євдокія Дмитрівна займається ткацтвом ще з дитинства. "У нашій родині всі жінки вміли ткати: і мама, і бабуся, і прабабуся, – пригадує майстриня. – Я навчилася в них. Першу килимову доріжку виткала в десять років. У нас є верстат, якому вже понад сто років. Крім того, маємо ще два молодші кросна, яким по півсотні. Їх виготовив мій тато. Нині таких уже не роблять".
"Мої діти вміють робити все, що і я"
Євдокія Візнюк чи не єдина на Буковині тче старовинні рушники білим по білому. "Ці рушники використовують на весіллях, – зауважує майстриня. –Молода пара стає на білий чистий рушник. Моя бабуся казала: який рушник – таким буде й подружнє життя. На весільному рушнику не можна в’язати вузлики. До роботи треба приступати з добрими думками й молитвою. Ще жодна пара, якій я ткала весільні рушники, не розлучилася. Тому люди замовляють у мене. Я ткала рушники для своїх дітей, коли їх одружували та видавала заміж".
– Свої вироби й дарувала, і продавала, – каже пані Євдокія. – Треба було за щось жити та утримувати п’ятьох дітей. Маю трьох синів і двох доньок. Валерій і Володимир – близнята, Дмитро, Тетяна, Антоніна. Мої діти, навіть хлопці, вміють робити все те, що і я. Коли народжувала найменшу донечку Антоніну й була в пологовому будинку, хлопці підготували мені подарунок. За чотири дні вишили набивною голкою килимову доріжку. Коли приїхала з дитиною додому, постелили мені під ноги.
Запитую в майстрині, скільки виткала килимових доріжок і рушників. Євдокія задумується на мить: "Ой, важко полічити. Дуже багато. Гадаю, що ними можна було би вистелити шлях від Чернівців до Києва".
Надія БУДНА
З ДОСЬЄ "МБ"
Євдокія Візнюк народилася 1 жовтня 1959 року в селі Кам’янка на Глибоччині.
Закінчила Чернівецьке торгово-кулінарне училище.
Працювала керівником гуртків прикладного мистецтва в Глибоцькому будинку творчості дітей та юнацтва.
Нині веде гуртки в районному професійному ліцеї.
Одружена. Має п’ятьох дітей.
Майстер народного мистецтва.
Член Національної спілки майстрів України.
