Президент Асоціації психіатрів України, відомий дисидент і правозахисник Семен Глузман, приїхав до Чернівців на зустріч із місцевими медиками. На зустрічі йшлося про реформування психіатрії. Кореспондент "МБ" запитала у нього також про те, чи існує чітка межа між психічно хворою і здоровою людиною, у кого більша ймовірність захворіти, а також: як навчитися бути щасливими.
"Коли політик б’є іншого політика по фізіономії –
це розпущеність"
– Реформування психіатрії – це…– Це виведення значної її частини з медицини. Оскільки психіатрія – дуже соціальна галузь. Лікар повинен лікувати, все інше робить соціальна служба: дбає про хворих, відновлює його соціальні навики. Тому в цивілізованих країнах – маленькі психіатричні лікарні. Все інше роблять соціальні служби. Однак це не означає, що там не працює лікар чи медсестра.
Соціальних служб у нас просто немає. Якщо пацієнт не може жити із сім’єю – у нього не виходить – мешкає у гуртожитку. Невеликий будинок, у якому мешкають із десяток хворих. Коли підрахували, з’ясували, що соціальний працівник, гуртожиток коштують набагато дешевше, ніж утримання у лікарні. Бо враховувати слід і те, як людина повертається до життя. Ці речі відомі в усьому світі.
– Наскільки чітка межа між нормальною людиною і хворою?.. – Межі норми не існує. Є група маніяків, яка вбиває людей. Зверніть увагу: у всіх цивілізованих країнах, у яких, на відміну від нас, існують вдумливе судочинство, експерти тощо... Це ж не нормально, коли чоловік гвалтує жінку. Я, наприклад, не розумію, як ерекція може продовжуватися, коли є біль, крики і страх. Це патологія? Так. Але ми у сучасній психіатрії вважаємо, що це все ж варіанти норми. Тому визнають їх здоровими, страчують на електричному стільці або засуджують до довічного покарання. Як правило, рідко визнають душевно хворими. Це норма? Ні. Але з точки зору психіатрії – це норма. Наприклад, у СРСР гомосексуалізм і лесбійство вважали психіатричною патологією. Тепер – вже ні. Це варіанти норми. Люди хочуть сексуально жити таким чином. Більшості населення це не подобається. По-перше, ми не можемо їх лікувати – слід говорити чесно. Психіатр не знає, як із цим боротися і чому слід боротися. Тому поняття норми завжди розтяжне. Одна річ – моральна норма. Моральна норма – те, що зафіксовано у джерелах типу Біблії. Психічна норма – це друге, психіатрична – третє. Тому психіатр не має права міркувати над темами, які виходять за межі психіатрії.
Це неприємно чути обивателю, але, на жаль, коли політик б’є іншого політика по фізіономії черевиком десь у Верховній Раді – це розпущеність. Просто у цивілізованій країні він припиняє бути політиком після цього – його більше ніколи не оберуть. Ми ще не зовсім цивілізована країна, бо у нас система закритих списків, партій. Але ж це не означає, що ми повинні усім встановлювати діагнози, які нам не подобаються. Цим займалася радянська влада.
"Ми погано розуміємо, як функціонує мозок"– Чи зросла кількість хворих і чи домінують певні діагнози?– Ні, крім алкогольних психозів, наркоманів. Змінюється співвідношення. Але це пов’язано з особливостями діагностики. Двісті років тому психіатрія була донауковою, були різні теорії. У ХХ столітті була навіть вірусна теорія шизофренії. Було вчення єдиного психозу. Може бути, що через 50 років тонкі біологічні дослідження доведуть, що шизофренія – це зміна чогось там, чого ми не знаємо. Ми ж погано розуміємо, як
функціонує мозок. І тоді раптом з’ясується, що ця одна патологія розкладається на кілька патологій. Нині наука про мозок, нейрофізіологічні процеси не дозволяє поки що це знати.
– Чому ж сходять із розуму? Хімія? Особливості певної особи?– Особливості – це також не відповідь. Напевно, впливають дуже тонкі біологічні структури. Але чи залежить це лише від генетики, чи... ні, звичайно, від виховання – також. Бо особа може знати, що вона хвора і при цьому контролювати себе. Вона вчиться контролювати свої голоси, галюцинації. Багато років тому до Києва приїжджав американець, молода людина до 40 років, хворий на шизофренію. Його завдання було – їздити світом і показувати, що ось я... Наші лікарі, пригадую, не вірили, що він шизофренік. Він говорив, як університетський професор.. Відбулася абсолютно вражаючого рівня реабілітація.
– У кого більше шансів отримати набуту психічну хворобу?– У тих, хто зловживає алкоголем і наркотиками. Хто не звертає увагу на свій стан. Ми проводили дослідження на початку 2000-х років: приблизно 80 відсотків носіїв важкої патології (у тому числі депресії, суїцидальних нахилів) ніколи не звертаються до психіатра. Це жах! З іншого боку, розумію людей, які бояться йти. Рівень надання допомоги – це проблема. Усі ці депресії, суїциди, наркоманія зосереджені у Донецькій, Луганській, Дніпропетровській областях. На Західній Україні усе краще.
"Найщасливіші люди – у малорозвинених країнах"– Люди яких професій схильніші до...– З усіх медичних професій психіатрія – найбільш небезпечна суїцидально. Не знаю чому. Гадаю, особливості людей, які хочуть бути психіатрами. Спілкування, важкі психологічні навантаження. Гадаю, також люди, які працюють у в’язницях, поліцейські. Ми ж не маємо цифр. Я запитував у наших міліціонерів, як вони почуваються, коли стріляють у злочинця, який вчиняє опір чи тікає... В інших країнах їх відсторонюють на певний час від роботи, з ними працює психолог. Реабілітація, бо вбив людину. Так, погану людину, але вбив. Я у наших запитав. "Про що ви кажете, – була відповідь. – Піду я – вони ж мене зафіксують… Ми два-три дні п’ємо по-чорному". Знімають стрес.
– Запитання не як до психіатра... Багато хто скаржиться: є все, а жити – несмачно...
– Найщасливіші люди – у малорозвинених країнах. А найбільш суїцидальні країни – скандинавські. Коли у мене запитують про це, кажу, що не запитуйте лише у психіатрів. Бо є таких кілька умільців типу професора Чубрикова, які готові на будь-яку тему поговорити і про це. Психіатр працює з невеликою групою психічних хворих. Усе інше – за межею психіатрії. Чому ви лізете у це?
– Тоді запитання як до людини, яка у 25 років, будучи лікарем, потрапила до в’язниці... Як навчитися радіти і жити спокійно і світло?– Рецепт простий: якщо це не позамежні умови – слід приймати життя таким, яким воно є. Для мене це був різкий поворот. Я виріс у професорській сім’ї: тато – професор, мама – лікар. Благополучна родина, небагата, але я не мав ніколи проблем із тим, щоб купити книгу чи випити кави. А потім різкий обрив. У тій зоні знайшов смак свободи. Так, те життя завершилося. Я насолоджувався тим, чого у тому житті у мене не було. Я був у зоні, де сиділи такі самі, як я. Старі бійці УПА, лісові брати-прибалти. Я отримував задоволення від спілкування з ними. Так, за це довелося платити голодуванням, карцерами. То був щирий кайф, коли ти кажеш офіцерові КДБ, що думаєш про нього, про Брєжнєва, про його систему. Це було неможливо у СРСР. Окрім одного місця, де перебував я. Тому було дуже важко повернутися на свободу. Після 10 років повернувся до Києва, і це був дуже важкий період. Я звик бути вільним.
Тому багато речей – умовні. Можна харчуватися ікрою. Але можна харчуватися і хлібом. Щастя не залежить від якихось матеріальних речей. Мені було 25 років, коли заарештували. Я був у ситуації, де поряд зі мною перебував український партизан, який розповідав про те, чого я знати не міг. Поряд – відомий український літератор Іван Світличний, який розповідав ще якісь речі. Потрібно підійти до історика і запитати – я робив це. Не означає, що усі хороші люди сиділи. Різні. КДБ відбирало людей за різними критеріями.
Це дивно... Тому, коли у мене запитують про ці роки, відповідаю, що це були найщасливіші роки мого життя. Щиро. Це неймовірна свобода, коли приводять до слідчого, а він мені: "Семене, може, поговоримо, як передаєте на Захід інформацію?" Дивиться на мене. Посміхається. Розуміє, що не буду говорити. Хоча і вони знають приблизно, і ми знаємо, що вони знають. Тим не менше ми передаємо, і вони нічого не можуть зробити.
Я кажу: "Можу відповісти". У нього одразу зовсім інший вираз обличчя. Розповідаю: "Дуже важливо мати хороший чистий аркуш паперу і написати інформацію. А далі слід знати час, коли пролітає американський супутник". Він посміхається: "Та ну, Семене, це неможливо. Коли наші супутники "січуть" інформацію біля Білого дому, ми машину бачимо, а номер прочитати не можемо". Я: "Ну, це ж ваші супутники, а в американців техніка інша".
Тому щастя – дуже відносне.
– Що ж нам робити?– Знаходити задоволення. Тішитися життю.
Юлія Боднарюк
З ДОСЬЕ "МБ"
Семен Глузман (*30 вересня, 1946, м. Київ) – правозахисник, колишній дисидент і політв’язень, психіатр, президент Асоціації психіатрів України, директор Українсько-американського бюро захисту прав людини, член Американського товариства психіатрів, Королівського коледжу психіатрів Великобританії, Товариства психіатрів і неврологів Німеччини, співголова Комітету "Бабин Яр" (разом із Мирославом Поповичем, Іваном Дзюбою).
Закінчив Київський медичний інститут.
Підготував незалежну експертизу у справі генерала-дисидента Петра Григоренка, якою генерала визнали психічно здоровим (усупереч офіційній точці зору, що він "психічно хворий"). 1972 року засуджений (головно за вказану експертизу) на сім років таборів (Пермська область) плюс три роки заслання. Відбував покарання разом з Іваном Світличним, Євгеном Сверстюком, Левком Лук’яненком.
5-07-2012, 14:34
0
2 173
