Її називають вдовою Івана Миколайчука. А Марія ображається: каже, що вона його дружина, а він назавжди залишиться її чоловіком. Переконана, що немає другого Івана ні для неї, ні для України. Бо разом із ним померло українське поетичне кіно.
З народною артисткою України Марією Миколайчук ми зустрілися у Чорториї на фестивалі "На гостини до Івана", присвяченому пам’яті відомого актора і кінорежисера.
"Увесь рік одягали весільні строї"
– Скільки років вже минуло після смерті Івана Миколайчука… Не можете його забути?
– Він для мене живий. Був, є і буде до останнього мого подиху. Не люблю, коли мене називають вдовою Івана Миколайчука. Я його дружина, а він мій чоловік. Його душа завжди біля мене. Постійно це відчуваю. Коли мені погано чи потрібна допомога, він допомагає мені, подає віщі знаки. Іван часто приходить до мене у снах. Я прокидаюся щасливою: "Слава Богу, прийшов". Знаю, що після такого сну в мене буде щось добре.
– Іванові 15 червня виповнився б 71 рік. Чи любив він святкувати свій день народження?
– Він святкував його весь тиждень – з 15 по 22 червня. Іван був четвертою дитиною в сім’ї, але першим народився у пологовому будинку у Вашківцях. Інших трьох мама народжувала вдома. Батько віз їх підводою до Чорториї 22 червня 1941 року. Цього дня почалася війна, і вони потрапили під бомбардування. Ледве залишилися живими. Тому батько казав Іванові, що він народився двічі. До нас приходили люди, яких ми вважали своїми справжніми друзями. Чужих не було. Іван готовий був зняти останню сорочку, щоб гідно зустріти гостей. Він був дуже щедрим. Найбільше хотів збудувати нову хату для мами. І зробив це. Ми хотіли мешкати тут на пенсії. Іван мріяв добудувати ще другий поверх, де мав бути його кабінет. Звідти хотів дивитися на село, гори, річку і писати сценарії. Мріяв написати автобіографію "Тисяча снопів вітру".
– Що пов’язує вас із Чорториєю?
– Дуже багато світлого і доброго. Якось я ще дівчиною приїхала в село до Івана. Ми зустрілися під яблунькою на пагорбі неподалік їхньої хати і просиділи на лавці всю ніч. Навіть не помітили, що падав сильний дощ. Удосвіта Іван провів мене на потяг. Коли зайшов до хати, мама запитала: "З ким ти там всю ніч бубонів?" А Іван відповів: "Та дівка до мене приїжджала". "І оце ви сиділи всю ніч під дощем?" – здивувалася мама. А Іван у відповідь: "А що, був дощ?" Його родина хотіла справити нам весілля на всі Карпати. А вийшло все тихо і скромно. Зате протягом року, коли ми приїжджали до Чорториї, накривали столи, одягали нас у весільні строї, співали весільні пісні. На цьому пагорбі ростуть берізки, які Іван посадив на мій 28 день народження. Під час наших приїздів тут завжди збиралися сусіди, друзі, знайомі. Сиділи всю ніч, співали. Нам завжди було цікаво удвох з Іваном. Ми ніколи не сумували, мали, про що поговорити. Це був той випадок, коли зустрілися дві половинки та поєдналися в єдине ціле. Якось розмовляли на кухні у нашій київській квартирі до пізньої ночі. Повз будинок проходив режисер Борис Івченко. Побачив світло і вирішив зайти. Запитує: "А чого це ви не спите?" Іван каже: "Та ось сидимо з Марією, розмовляємо". "І про що можна говорити з жінкою посеред ночі?" – запитав Борис. "А ти одружися і знатимеш", – засміявся Іван.
"Ніколи не почувалася чоловіковою тінню"
– Кажуть, що Миколайчука запрошували до Голівуда, але його не відпустили.
– Іван навіть нічого про це не знав. Йому сказали запізно – буквально перед самою смертю.
– А він поїхав би?
– Гадаю, що поїхав би. Хоча б для того, щоб довести всім, і зокрема недругам, що він справжній актор. А ще для того, щоби прославити у світах Україну та Буковину, які дуже любив.
– Що думаєте про сучасне українське кіно?
– Гадаю, поетичне українське кіно закрилося з очима Івана. Нехай мене пробачать нинішні кіношники. Але другого Івана немає. І поки що я його не бачу. В Івана були правдиві очі. У нього була правдива душа. Через свої душу та очі він усе показував. Навіть не треба було нічого говорити. Нині таких акторів немає.
– Як це бути дружиною відомого талановитого чоловіка?
– Не можу сказати, що легко. Люди впізнавали Івана на вулиці, хотіли посидіти з ним, випити чарку. Інколи це було важко витримати. Але я ніколи не почувалася чоловіковою тінню. Стояла не збоку від нього, як дехто казав, а поруч із ним. Знала, що він мене кохає і ставиться з великою повагою. Коли ми збиралися з друзями, Іван просив: "Мисю (так він називав мене лагідно), заспівай нам щось гарне". Він дуже любив пісні "Чотири воли пасуться" і "Глибокий колодязь". Інколи ми співали удвох.
– А звідки у вас такий гарний голос?
– Я співала ще малою дитиною. Дідусь ставив мене на стільчик і казав: "Заспівай мені, Марусько, трохи про ту калину". Мої перші концерти відбувалися на березі річечки, яка протікала наприкінці нашого городу. А моїми першими слухачами були дерева в тамтешньому ліску.
– Чим нині займаєтеся?
– Співаю, слава Богу. Записала понад 300 маловідомих буковинських народних пісень. Дуже вдячна композиторові Володі Івасюку. Свого часу він подарував мені 64 народні пісні, які ми переписали із сестрою. Всі вони увійшли до золотого фонду Українського радіо. Виконую також пісні Іванової родини.
– Чи вважаєте себе щасливою людиною?
– Моє життя ніби розділилося на дві рівні частини. 25 років я прожила з Іваном. І це були найщасливіші часи. А вже 25 років я живу без нього… Залишилися спогади і пам’ять. Перед смертю Іван покликав мене до себе і сказав: "А знаєш, Мисю, що сьогодні 25 років, як ми одружилися". За сумними клопотами я якось забула про це. А він попросив: "Схилися до мене". Я схилилася. І він мене поцілував. Це був такий холодний і жагучий поцілунок… Виявилося, що останній. Через чотири дні Івана не стало. Але я щаслива жінка, що жила з таким чоловіком.
Надія БУДНА
