Культуролог, політолог, головний редактор культурологічного журналу "Ї" Тарас Возняк побував у Чернівцях на круглому столі, де обговорювали проблеми громадянського суспільства.

Про те, що відбувається нині в Україні, як діяти кожному та чому в Чернівцях рожеві церкви, з паном Тарасом говорила кореспондент "МБ".

"Будучи котиками, вдають із себе левів"

– Як звичайній людині пояснити, що відбувається в Україні?

– Дуже просте пояснення: від 2004 року до 2010 одна половина країни мала надії, робила щось для того, але розчарувалася і зазнала фіаско. Після 2010 року друга половина країни обрала свою владу чи свого президента і два роки проходить екстерном той самий шлях розчарування. Ми отримали дві розчаровані половини. Можна говорити про те, що це трагедія, бо веде до безвиході. Та з іншого боку – за одного битого двох небитих дають. Цей негативний досвід обох частин України, здається, змусить нас шукати третю альтернативу для виходу. Бо інакше що? Йти на дно?

– Що робити кожному?..

– По-перше, піти на вибори. Незважаючи на те, що тобі не подобається більшість із тих політиків або майже всі. І проголосувати або за менше зло, або зіпсувати бюлетень, написавши на ньому, що ти проти всіх. Бо інакше ним можна буде маніпулювати.

– Голосуємо за таких "котиків у мішку". Хто з них найбільш смішний?

– Ті, які, будучи котиками, вдають із себе левів. Виходять на подіум і намагаються гарчати, як леви, а виходить нявчання, як у котів. Якщо дуже цинічно сказати, то коли вийшла наша опозиція на Софійську площу на подіум, я там не побачив жодної нової людини, яка не була при владі вже разів п’ять. Не побачив людей, за якими немає сірої чи чорної плями минулого. Це не ве­ликі політики, це політична дріб­нота. І в цьому величезна проблема.

– Виглядає сумно...

– Так, але це означає, що рано чи пізно з’являться лідери. Ситуація змусить і людей, і країну, і бізнес-клас шукати виходи. Не тому, що хтось любить владу чи хтось любить опозицію. Життя змусить. Треба якось із глухого кута виходити. І ці нові люди мусять з’явитися. Можливо, вони будуть з іншого покоління, не знаю.

– А за нашого життя хоча б?

– Та хотілося б, але…

Має прийти якісно інше покоління

– Ситуація: хтось потрапляє до в’язниці, а потім стає героєм. Нам так бракує героїв...

– Нам не героїв бракує. Нам бракує людей із совістю. Звичайних трударів. Коли Німеччина була розбита після Другої світової війни, старший чоловік, уже під 70 років, Конрад Аденауер взявся за її відновлення. Ситуація була набагато гірша, ніж тепер в Україні. Але він мав совість, не гріб під себе, не вдавав із себе ні месію, ні Матір Божу, а працював для людей, а як результат вони отримали Німеччину, яка є нині.

– А куди поділися ті, хто мав совість?

– Коли йде війна, в бою на передньому фронті гинуть найвідважніші, найкращі. А ті, хто був позаду, залишаються, їхні діти залишаються. А ті, хто був відважний і совісний, не залишають дітей. Але, слава Богу, в наступних генераціях все одно з’являються люди з позитивними рисами.

– То хто повинен прийти?

– Має з’явитися певна верства. Й абсолютно недаремно нинішня влада через податкову систему, різноманітні утиски придушує те, що називається середнім класом. Це середні люди, які не дуже багаті, але так чи інакше доробилися своїми руками, розумом, працьовитістю до чогось. Це люди незалежні. Як тільки цей клас буде достатньо масивний, достатньо численний, рано чи пізно заявить свої вимоги і до влади, і до народу. Це буде той колективний лідер, який може змінити країну. Її не змінять ні олігархи-мільярдери, бо ні вони, ні їхні дружини і діти тут не живуть. Їхні будинки у фран­ціях-швейцаріях. Для них Україна – територія для заробляння грошей. Як Нова Гвінея чи Таїланд, де вони працюють, так би мовити, вахтовим методом. І не змінять країну злидарі, які тільки очікують на соціальні допомоги. Держава – це ті податки, які хтось має заплатити, а їх не заплатить ні олігарх, бо вони свої прибутки ховають на Кіпрі, ні найбідніші. Заплатити податки може лише середній клас. Тільки він зможе змінити цю країну.

– Читала, що письменник Борис Акунін закликав вийти на пішу ходу проти Путіна... А наші?

– Добре знаю Бориса Акуніна, він у мене вдома буває. Він людина із совістю, й у нас такі також є. У Росії рівень недемократичності чи політичного тиску набагато більший, ніж в Україні. Там єдине, що можуть, – організовувати пішу ходу. В Україні є ще набагато більші можливості для політичної дискусії, не скажу, що для боротьби.

– Це питання не до політолога, але, може, взяти граблі і вийти, як дехто каже?..

– На все свій час. Ложка дорога до обіду. Якщо не подали ще кашу, нічого з ложкою бігати. Політична ситуація дозріває. І зміни дозрівають. Повинні дозріти люди і в Донецьку, щоб Схід і Захід були разом. Щоб не було: Захід проти Сходу, Схід проти Заходу. Вони зріють. Черешні повинні налитися. Будуть черешні.

– Мовне питання...

– Якщо говорити про рейтинги, то це якесь 30 питання, яке цікавить громадян. Його штучно порушують, штучно мусують, щоб не відповідати на запитання, які є першими. Чому ми так живемо нині, чому на нас тисне податкова, чому сусіди-поляки в три-чотири рази краще за нас живуть за ті 20 років... Це маніпуляції, спекуляції наших політиків, причому як влади, яка хоче активізувати свій російськомовний електорат, так і опозиції, яка дере на собі сорочку, не маючи жодних нових ідей, крім відстоювати українську мову.

– Що робити звичайним людям?

– Треба чекати. В американського письменника Стейнбека є роман "Грона гніву". Грона гніву наллються свого часу. Якщо влада не одумається, якщо опозиція не одумається... Бо опозиція так само безглуздо грає в ту саму гру, в яку грає і влада. Вона нічого нового людям не запропонувала. Одне й те саме. Або когось геть, або когось навпаки на гетьмана. Потрібна радикальна зміна форми життя в цій справді дуже багатій країні. 
Юлія Боднарюк

Чернівці очима львів’янина
Що сподобалося?
У Чернівцях багато німецькомовної публіки. У готелі – австрійці, які приїхали сюди, зайшов у "Квінто" – знову німецькомовні. Очевидно, для німецькомовного світу Чернівці з огляду на те, що тут був німецькомовний університет, – великий арт-факт. Є багато літератури тощо. А Львів, наприклад, це тільки залізнична станція на шляху до великих Чернівців. І в цьому сенсі це ваш великий шанс.
Місто набагато південніше за Львів. Львів більш суворий. Хоча, чесно кажучи, кілька будинків переніс би до Львова, щоб вони тут не пропадали. Також дуже непогано підсвічують місто ввечері.
Дуже симпатично. Вже не кажучи про університет , який може викликати тільки заздрість.

Що здивувало?
Багато рожевого кольору. Львів сірий. А тут центральна церква на вулиці О. Кобилянської пофарбована у такий рожевий, ніби ніжної білизни колір, такий несерйозний. Це викликає таке... Зупиняєшся, дивишся: "До чого воно?"
Уявити, щоб у такий колір пофарбували у Львові церкву, не можна. Це були б культурний шок і скандал. Наступного дня перефарбовували б.
Але ми знайшли виправдання. Дружина побачила, що поруч із церквою рожева акація зацвіла рожевим цвітом, то, напевно, фарбували під акацію.
Отаке смішне трішечки є. Сподіваюся, що воно вицвіте, трохи пилюкою припаде і стане благородніше. 1772 року, коли австрійські війська увійшли до Львова, місто також було розмальоване: щось червоне, рожеве... Й австрійці наказали перемалювати усі будинки охрою, а цоколі – сажею. Так звані цісарсько-королівські кольори. Стримано, жодного рожевого. 

ДОСЬЄ
Тарас Возняк – український культуролог, політолог, головний редактор і засновник культурологічного журналу "Ї".
У 1990-х роках Тарас Возняк почав активно публікувати свої культурологічні есе в Україні та за кордоном.
Автор понад 400 публікацій в українській та закордонній пресі, постійний автор журналів "Ї", "Сучасність", "Київ", "Філософська і соціологічна думка", "Критика", "Генеза", "Універсум", "Український тиждень".
З часу здобуття Україною незалежності Тарас Возняк, обіймаючи різні офіційні посади, займається питаннями міжнародних відносин, транскордонного співробітництва.