Луйтрою у тих краях, де проживає цьогорічний лауреат Шевченківської премії поет Петро Мідянка (гірське село на Закарпатті), називають драбину, східці. "Луйтра в небо" – саме за цю збірку митець отримав високу премію.
Петро Мідянка, який багато років вчителює в селі, служить дияконом у церкві, каже, що не планує використати нагороду для зміни статусу своєї праці: "Руки не складу і на лаврах спочивати не буду".
"Український письменник – бідний…"
– Чи мріяли про Шевченківську премію?
– Нагороду отримав за книгу "Луйтра в небо". Це я зібрав під однією обкладинкою багато своїх книжок. Премію присуджують не за вибрані твори, а за власне книжку. Я був переможцем Інтернет-видання "Літакцент" і отримав змогу видати цю книгу у видавництві "Темпора" (Київ). Подання зробив вже в останні дні – нашвидкуруч. І мені вдалося отримати премію з першого разу. Хоча мало кому з номінантів вдається отримати літературну нагороду, яка у країні наразі не має альтернативи.
– До питання "брати чи не брати" премію розміром 260 тисяч гривень?
– Вважаю, що український письменник – це бідний письменник наразі. У нас поки що не європейська система з авторськими правами. Але щоб писати, творити духовні цінності, треба мати дах над головою, щось їсти, пити. І, напевно, це була така соціальна страховка. Це гроші платників податків. Це не премія імені Януковича, а премія імені Тараса Шевченка. А Тарас Шевченко для кожного українського інтелігента – це святе. З поваги до імені Шевченка, до нашої національної культури не міг дозволити собі, наприклад, те, що дозволив собі Шкляр. Не міг, наприклад, ставити такі питання, як "нехай мій земляк Балога піде з посади міністра надзвичайних ситуацій".
– Поет, як вважають, повинен бути голодним, а ви – з огляду на суму премії...
– Ні, я голодним не був, бо вмів працювати. Батьки так навчили. Був, наприклад, випадок з Олексою Стефановичем із празької школи поетів, який боявся бути вічно "доживленим", коли у Празі вже в еміграції перебував, десь випрошував на кухні пиріжок. Але не наїдався багато, щоби міг працювати. Я ж просто якийсь такий Гаргантюа. У цьому не обмежуюся, бо коли людина має комфорт фізичний, вона може працювати. Власне, як будь-який український селянин, коли його добре нагодують.
– Ви працюєте вчителем. То допомагає чи відволікає?
– Шкодую, що маю багато освічених учнів, серед яких священики, юристи, лікарі, але їх нормально не навчив читати поетичні тексти, аналізувати, сприймати поезію. Через це мені шкода. Я працював в освіті понад 30 років. Гадаю, має бути особливе чуття, вибір читача, що йому читати: трилери чи поезію. Поезія – елітарна штука. Завжди кажу, що не усі слухатимуть оперу, дивитимуться балет і не усі читатимуть поезію. І даремно вимагати цього від наших учнів, від пересічного читача. Бо кожна людина має право вибирати те, що їй найбільше до серця. Що вибере – те буде читати, якщо це їй подобається. А це вже власний вибір читача, як він сприймає цей текст, цей світ. Якщо він наполовину зрозуміє, що для нього відкрито у цьому тексті, – добре, якщо загалом – ще краще.
"Мушу мати якусь роботу там, де живу"
– Як змінилося життя після отримання премії?
– Більше було запитів на книжку, бо хочуть мати книжку Шевченківського лауреата. Навіть більше зацікавилася влада, яка ніколи не мала інтересу до моїх поезій і творчості. Це вічно тривати не буде, воно вщухне, і я щасливий, бо буду займатися своїми справами, у яких живу у буденному руслі.
– А не хочеться закинути вчителювання?
– Я ж не написав дисертацію, тож не буду професором університету наразі. Я вже дотягну свій стаж педагогічний за вислугу років. Бо мушу мати якусь роботу там, де живу. А я живу не у місті, а у гірському селі. Не планую використати нагороду для зміни статусу своєї праці.
– Як сприйняли нагороду у селі?
– Ви знаєте, учні зараз чи у селі, чи у місті дуже розкомплексовані. Вони можуть навіть попросити виставити їм пиво за премію. Учителі на своїй зарплаті, напевно, подумали, що я дуже багато грошей уриваю. Стримано сприйняли. Ще не виставив гостину колективу, який терпить усі мої фестивалі та відлучення з школи.
Односельчани… Знаєте, напевно, український менталітет – коли одному сусідові добре, то іншому – недобре. Можливо, була певна заздрість. Відкрито мені це не показували, бо, може, так: наші люди можуть в очі говорити одне, а поза очі – зовсім інше. Так, нормально сприйняли. Казали мені, що заслужено, за працю отримав премію. Прямо ніхто не висловлювався, що ці гроші нечесні, що іншими публічними схемами зароблені.
Янукович – "породистий такий мужик"
– А як вам Янукович зблизька?
– Януковичем я ніколи не захоплювався як лідером України. Він, власне, такий... Перше гарант Конституції, а ми як законослухняні громадяни мусимо поважати свого президента, хто б це не був: Кучма, Ющенко чи хто у нас був досі. Президент є президент. Бачив його зблизька. Породистий такий мужик. Був тільки на могилі Шевченка. Постояв, вклонився, поважає, очевидно, Шевченка. Але мені цілком неприйнятна ця його білінгва України (двомовність, – авт.), бо ми державотворна нація. Франція чи інша європейська країна ніколи не дозволять собі мати паралельно іншу мову. Не сприймаю ці мовні витівки Януковича. Українська і російська мови – дуже близькі і споріднені. Для росіян із російської глибинки, можливо, є незрозумілою українська, а для тих росіян, які живуть в Україні, чи російськомовних українців це не створює якихось проблем. Мова має бути в Україні одна.
– Як плануєте використати отриману премію?
– За наших кризи, безгрошів’я, є, напевно, у що вкласти. Мабуть, у нерухомість якусь. Хату побудувати… Сумніваюся, що цього вистачить. Із нашими цінами на будівельні матеріали, робочу силу...
– Ви одружилися вперше у 49 років. Багато хто із чоловіків каже, що це правильно: інакше не досягли б того, що маєте сьогодні...
– Власне, треба було усю цю поезію написати, мати свободу писання і свободу читання, свободу руху... А сім’я має певні обов’язки. Побутові тощо. Але дружина моя поставилася до цього з розумінням.
Пізно? Кожен встигає по-різному. Зірки шоу-бізнесу одружуються по три-чотири рази до цього віку. А я селянин, трохи консервативний. Мав певні обмеження і з комунікаціями, бо за радянських часів не було таких комунікацій, як зараз. Треба було їздити, витрачати гроші не на сім’ю, а на книжки, поїздки. І це не дозволяло поєднувати і педагогіку, і сім’ю.
– То краще раніше чи пізніше?
– Краще пізніше, ніж ніколи.
– Що плануєте?
– Доки здоров’я не здало, думаю щось написати. Що саме – сам не знаю. Руки не складу і на лаврах спочивати не буду.
Юлія Боднарюк
З ДОСЬЄ
Петро Мідянка
народився 14 травня
1959 року в селі Широкий Луг Тячівського району Закарпатської області. Там само, у батьківській дерев’яній хаті, мешкає й досі.
Закінчив філологічний факультет Ужгородського державного університету (1982).
З 1982 року працював вчителем української мови і літератури в школах сіл Новоселиця і Тисолово Тячівського району.
Друкуватися почав 1974 року.
Автор поетичних книжок: "Поріг" (1987), "Осередок" (1994), "Фараметлики" (1994), "Зелений фирес" (1999), "Трава Господня" (2001), "Дижма", "Срібний прімаш", "Ярмінок", "Вірші з поду", "Марамороський
розлом".
Лауреат премій: "Благовіст" (1995), Бу-Ба-Бу (1995), імені Ф. Потушняка (1999).
Лауреат конкурсу "Вчитель року-1998" у номінації "Українська мова і література".
Поезії П. Мідянки перекладено російською, угорською, англійською, чеською, сербохорватською мовами.
