«Не хочу залазити у шоу-бізнесову машину»

"Я корінний чернівчанин, який співає лірику і для якого дорожчими за будь-які гроші є аплодисменти глядачів..." – каже співак і композитор Богдан Ластівка, який святкує 50-ліття.

У суботу він виступить у Чернівецькій обласній філармонії з концертом "Рідному місту".

Напередодні концерту спілкуємося з Богданом Ластівкою про Чернівці 1970-х років та його ефіри на популярному американському радіо.

"Раз на тиждень – ефір у Канаді"

– Про себе ви розповідаєте, що виросли у дворах під гітару та сухе вино... Якими тоді були Чернівці? Яким був шансон?

– Тоді не існувало такого поняття, як шансон. Хіба що ми знали про французький шансон у виконанні легендарних Мірей Матьє, Едіт Піаф... А в нас була бардівська пісня. Змалку я захопився ударними інструментами. Грав на якихось коробках, піонерських барабанах. До мене приходив гітарист, який підключав гітару до радіоприймача – і ми експериментували... Це були щасливі 1970-ті. Спочатку грали у дворах, бо не було, де. Потім грали у ЖРЕПах, будівельному тресті. Пригадую, ми довго добивалися, щоб нам купили техніку... До речі, тоді слова "корпоратив" не було. Ми просто грали на вечорах, танцях, новорічних святкуваннях. Довго грав у Будинку офіцерів, а вже потім було музичне училище, консерваторія... Тепер оглядаюся і розумію, що 50 років пролетіли дуже швидко. До 30 час тягнеться повільно, а після 40 летить надзвичайно швидко! Останні десять років минули, як два...

– Яке нині ставлення до шансону?

– Дивно, але нині шансон у нас називають субкультурою! Це неправильно, бо субкультури – це емо усілякі. І такі культури швидко вмирають. А шансон – це романс, пісні про кохання та на злобу дня. У мене з’явилися нові пісні, протягом року запишу альбом. Це також буде лірика, але зовсім нове звучання. Мої перші альбоми "Шансон бруківки" та "Житуха", впевнений, що слухали далеко не всі чернівчани. Їх можна було би популяризувати більше, якби зробив сольний концерт. Однак це усе потребує багато грошей, а я не хочу залазити у шоу-бізнесову машину.

– Були пропозиції?

– Так. І я зрозумів, що тебе просто купують. Мовляв, ми беремо вас у тур за кілька відсотків. На їсти-пити і на родину у вас буде, але ви будете поза своєю родиною. Люди, які працюють у турах, – це не сімейні люди. А дружина хоче, щоб чоловік був поряд... У кожного свої цінності. Я свій вибір зробив. Я співаю для душі і для тих, хто хоче мене чути. До речі, неодноразово виходжу в ефір на відомому радіо Davidzonradio у програмі "ПроРок", яку веде мій друг, колишній чернівчанин Олег Тубеншлаг. Олега знають як Dj Dusik. Аудиторія цього радіо – це 300-400 тисяч слухачів. Мені телефонували емігранти з Бостона, Вашингтона та з інших міст, ми багато спілкувалися. Також мене транслює радіо, яке чують сім міст Канади, сигнал доходить до Сієтла. Його також веде колишній чернівчанин Павло Манугевич. Там мене слухають майже щотижня у понеділок.

– Про що запитують люди звідти?

– Про політичну ситуацію. Із запитань розумію, що вони порівнюють Україну нинішню з тими часами, коли вони ще жили тут. Радянські мігранти вважають, що якщо вони приїдуть, то потраплять у ту саму атмосферу. Я ж намагаюся пояснити, що це не так.

"Найдорожче – оплески"

– Виходить, що за кордоном вас слухають більше, ніж у Чернівцях?

– Так, в еміграції мої пісні більш популярні, ніж вдома. Це пов’язано з тим, що за кордоном багато наших людей, їм близькі пісні корінного чернівчанина. Я жалкую, що багато моїх друзів виїхало. Наприклад, з мого класу із 35 людей, можливо, у місті залишилося десятеро... Нині, у 50 років, відчуваю ностальгію. У нас була особлива мова – українська, російська, румунська, євреська, німецька. Корінні чернівчани спілкувалися різними мовами – це було неповторне звучання і... розуміння. Ми всі дружили і спілкуємося досі. Хто з Америки виходить на зв’язок, хто – з Ізраїлю...

– Які чернівецькі адреси дорогі вашому серцю?

– Двір на вулиці Коперника. Я там прожив до 35 років. Саме у цьому дворі я починав із моїми друзями займатися музикою. Коли буваю у тому районі, заходжу в рідний двір – і від спогадів у мене стискається серце. Дуже люблю резиденцію університету. Колись мій друг працював водієм у Ботанічному саду. Ввечері ми заїжджали туди і гуляли – наївно уявляли, що ми королі Ботанічного саду...

– Напевно, на концерт запросили чимало друзів?

– Так, це дорогі для мене люди. А ще часто у мене запитують, як ставлюся до політиків? Я не люблю цих тем, завжди були політиканти і ті, хто є гарною людиною поза політикою.

– На вашому концерті будуть політики?

– Так, і це саме ті гарні люди. Я з ними познайомився ще до того, як вони потрапили у політику. Наприклад, років шість тому я був тамадою на весіллі у Віталія Михайлішина. Він та його дружина мені дуже сподобалися. Відтоді підтримуємо зв’язок. Загалом на ювілейному концерті для мене найдорожче – оплески глядачів, які розуміють мою лірику...
Валерія Чорней