«Українці хочуть кіно про своїх героїв»

"Нас привчили до депресивного кіно. До образу українця-невдахи... Треба із цим спадком розпрощатися", – наголосив режисер Михайло Іллєнко під час прем’єри у Чернівцях своєї стрічки "ТойХтоПройшовКрізьВогонь". Дивлячись на переповнений зал глядачів, продовжив: "Не хочу вихвалятися, але я знав, що прийде стільки людей. Оскільки мій фільм відзнятий за простою формулою "Ми – для нас і про себе". У нашому кіно є український герой, яким можна пишатися..."

В інтерв’ю "МБ" Михайло Іллєнко розповів про долю українського кіно і як роками шукає гроші на екранізацію балади Тараса Шевченка.

"За 20 років жодної екранізації Шевченка"

– Ваш фільм у прокаті конкурує з розкрученими американськими стрічками. Спочатку його показували вдень, а тепер у Києві навіть з’явилися вечірні сеанси...

– При цьому в нас є тільки 15 фільмокопій і майже немає реклами – просто закінчилися гроші. Наприклад, американські фільми мають до 120 копій. Саме тому показуємо стрічку по черзі у різних містах. Одночасно можна дивитися тільки у кількох кінотеатрах. Незважаючи на це, фільм стає успішним. Кінотеатри почали збільшувати кількість сеансів. Без вихваляння скажу, що для мене цей результат не є несподіваним: ми показали справжнього українського героя, якого нам дуже бракує і якого глядач хотів бачити... Українці хочуть такого кіно, яке вони дивилися б, як у дзеркало. На жаль, уже досить тривалий час ми працюємо на російське й американське кіно як покупці квитків. Ми добре знаємо героїв американських, вивчили характер російських героїв і дуже-дуже скучили за своїми героями. Повторюю, українці хочуть дивитися кіно про своїх героїв.

– Важко було пробитися?

– Дуже важко... Ось уже багато років наполягаю на екранізації невеликої романтичної балади Тараса Шевченка "У тієї Катерини..." і ніяк не можу пробитися. Уявіть, 20 років – і жодної екранізації творів Тараса Шевченка. Остання екранізація була ще у 1960-х... Це якась дивна частина українського кіно – забути Шевченка! Про Кобзаря знімають, пишуть книжки різні шарлатани, а ось дати слова його героям – не складається. Дуже сподіваюся, що мені вдасться пробити цю стіну і після 50 років мораторію на Шевченка все ж таки його герої заговорять з українських екранів... Коштів поки що на Тараса Шевченка немає, але я не відступлюся. Знаєте, коли я бачу, як під час перегляду фільму "ТойХтоПройшовКрізьВогонь" люди то усміхаються, то плачуть, я знаю заради чого борюся.

"Своє кіно близьке людям"

– У вашому фільмі є кадри, під час яких плачуть глядачі. Один із таких кадрів – про те, як батько головного героя тримає у схованці ікони. У Чернівцях після перегляду фільму старші люди, які приїхали із сіл, найбільше говорили саме про ці заховані ікони.

– Важливе зауваження! Це приклад того, коли своє кіно близьке людям. У цих кадрах є і моя автобіографія... Коли знімав ці кадри, пригадував Черкаси та своїх бабусю з дідусем, їхню високу духовність. Я був малим, і вони мали неабиякий вплив на моє виховання. А коли я підріс, настав час соціалістичного нігілізму у питанні віри. До того ж у цей період я з батьками виїхав у Москву, пішов у перший клас і побачив зовсім інше життя. З роками дедалі більше зростала потреба повернутися до духовності, наслідуючи приклад бабусі та дідуся. Саме тому у фільмі існує ця тема, це підказано моїм життям і, знаю, це близьке українському глядачеві. Знаєте, мій дід Тарас у Черкасах за допомогою схожої, як у фільмі, схованки, колись врятував родину. Він зробив подвійну стіну, яку було дуже важко розшифрувати, тільки через горище можна було витягнути заховані духовні скарби. Я не міг не показати це у фільмі. Як мені розповідав дідусь, люди тоді відчували, що буде страшна біда, хоча пропаганда їх на біду не орієнтувала. Але правда існує незалежно від пропаганди, вона розповсюджується через Бога, якимось телеграфом.

– Які ще біографічні моменти є у вашому фільмі?

– Наприклад, комедійна історія з медкомісією на сцені. Колись і я був серед бійців такого взводу. Нас витягнули з будинку офіцерів і голими погнали на сцену проходити медкомісію. Відтоді не боюся сцени у будь-якому прояві... 
Валерія Чорней

Спогад
про Буковину

У Розтоках мій брат Юрій знімав фільм "Білий птах із чорною ознакою". Я грав у фільмі роль Георгія... Пригадую цікавий епізод під час зйомок: щоранку маленька місцева дівчинка залишала братові на підвіконні троянди. Минули роки, і якось до мене підійшла доросла жінка.
– Ви мене не пам’ятаєте? – запитала у мене жінка.
– Ви знаєте, ні... – здивувався я.
– Маленькою я залишала квіти на підвіконні вашому братові. Мене звати Марія Матіос.
Я був вражений. Переді мною стояла Марія Матіос, і це вона колись була тією маленькою дівчинкою з трояндами в руках. Я ніби заново відкрив для себе видатну для української культури людину... 

Про зйомки
Більша частина зйомок відбувалася в Україні впродовж 2008-2010 років. Один кадр зняли в горах неподалік Буенос-Айреса, на кордоні Аргентини та Чилі, куди Михайло Іллєнко потрапив разом із командою яхти "Купава", з якою приплив із України. Також знімали в Києві, на Київщині, зокрема у студентському містечку під Ржищевим та Кам’янці-Подільському і його околицях. Понад 16 мільйонів гривень витратили на фільм.

Про головного героя
Це художня версія життя реального героя – українського хлопця Івана Доценка. Він служив пілотом у Радянській армії. Під час війни став Героєм Радянського Союзу, був збитий німцями біля Львова. Потрапив у полон. Радянській владі після перемоги це не сподобалось, і його відправили у табори. Звідти Іван утік. Лише через багато років його знайшли у Канаді, де він став вождем індіанського племені...

 Показ стрічки продовжили до 9 лютого.

 Сеанс розпочинається о 16.00.

 Вартість квитків – у середньому 15 гривень.