"Мій 50-літній ювілей – це переживання стосовно того, що ти зробив за піввіку. На який сад, посаджений тобою, ти маєш можливість озирнутися", – каже відома поетеса, письменниця, журналіст Віра КИТАЙГОРОДСЬКА. Коли вона озирається, то бачить один сад – українську народну казку. У ній вона виросла і їй завдячує своєю прекрасною творчістю.
Народилася Віра Микитівна у селі Нагоряни на Кельменеччині. Змалечку вона бачила українські народні традиції, слухала українські пісні, які жінки виконували баладним тоном. Вчилася ткати, пекти хліб, білити хату. Та й народилася майбутня поетеса у мистецькій сім’ї: мама – ткаля, майстер народної творчості, батько – славетний будівельник.

Першою купила книгу "Гайдамаки"

– Я росла у хвої, яку тато стругав у майстерні, – пригадує Віра Микитівна. – І досі, коли чую запах хвої, хочеться летіти додому. Я заплющую очі і згадую, як моя бабуся пряла нитки, як сходилися жінки й обговорювали майбутні килими: їхні розміри, кольори ниток, візерунки... Сьогодні я розумію, що виросла в гармонійному суспільстві. Я виросла у тих казках, у тих піснях, коли бабусі збиралися на перелазі. Вони розповідали, які величезні соми були у нашому Дністрі, казали, що їх треба трьома возами везти і ще й хвіст нести. Усе говорили серйозно, а ми, діти, слухали й уявляли, яка велич навколо нас.
У цій казковій атмосфері Віра Микитівна й почала творити.

Свій перший вірш написала у... першому класі.

– Це була весна 1969 року, – пригадує поетеса. – Батько майстрував, а над його майстернею звисали величезні бурульки, сонце їх розпускало аж до самої землі. Я закінчувала перший клас, уже вміла писати склади і зафіксувала свої думки у вірші "Веснянка". Він складався із трьох строф. У цьому вірші є народний мотив, і досі я працюю у народному стилі.

Перші книги, які вголос Вірі Микитівній прочитала мама, були "Кобзар" та давнє "Євангеліє". Святе Письмо поетесі здавалося тоді збіркою легенд та казок. А у другому класі Віра у маленькому сільському магазині придбала свою першу книгу – "Гайдамаки", ілюстровану Василем Касіяном. "Ця книга перевернула мій світ. Я зрозуміла, що я українка і щось маю робити зі своїм словом..." – зізнається поетеса.

"Хочу написати українську казку"

Один із найяскравіших спогадів дитинства для пані Віри – це посиденьки у її тітки Віри.

– Я була ще маленькою, але пам’ятаю, як ми сходилися до моєї тітки Віри на оденки, – ділиться спогадами поетеса. – На оденках жінки пряли вовну, в’язали светри, дерли пір’я, вишивали вишиванки, пекли пісні пампушки, варили узвар і прикладали його конопляним хмизом. Хата світилася до ранку: в ній можна було чути усе – давні-давні пісні, зокрема про те, як турки ішли нашою землею і вели українську дівчину. Жінки співали прекрасним баладним тоном – це було народне голосіння! Ми, діти, сиділи мовчки під столом і зачаровано спостерігали. На тих оденках я навчилася робити усе: ткати, вишивати, пекти хліб, білити хату. Це має вміти українська жінка, бо колись ми перетнемо модну межу і нам знову захочеться повернутися назад – до рідного ластівчиного гнізда.

І сьогодні жінка вдома пече хліб, паски, калачі різних видів. Пече вона у великій старовинній печі у димній хаті (літній кухні). Каже, що пахне аж на півсела! Коли пече, нерідко знову і знову згадує свою народну казку, дух якої відчувається поміж рядками її творчості.

– У селі люди не вживали поганих слів, – запевняє пані Віра. – А коли зустрічалися, скидали капелюха і перед привітанням говорили: "Шаємо одне одного..." Також люди разом робили хати, організовували хрестини, весілля... Не знаю, чи ще якась держава мала таке суспільство. На жаль, сьогодні це винищено, але я вірю, що наша молодь змінить усе на краще. І коли святкую ювілей, я пишаюся своєї родиною, державою і дуже вірю у своїх дітей. Наша молодь дуже талановита. Вона здатна усе змінити на краще! Усе починається з окремої людини. Пригадую, з мого села під час голоду вивезли багато безцінних вишиванок. Якось і моя бабуся поїхала на Франківщину й обміняла свій весільний рушник на їжу, щоби врятувати від голоду рідних. Вона мені про це розповіла, і вже потім я, будучи студенткою, дорогою до гуртожитку побачила тітку, яка продавала схожий рушник. Я купила його. І з цього моменту почалася моя зацікавленість тим, що колись втратили, але що можна повернути...

Після своєї розповіді поетеса змовкає. Потім зауважує: "Так, сьогодні я розумію, що у мене є мрія – я хочу написати українську казку. Бо я родом із української народної казки..." 
Валерія Чорней

З досьє "МБ"

Віра Китайгородська Віра Китайгородська народилася 5 грудня 1961 року в селі Нагоряни Кельменецького району. Закінчила філологічний факультет Чернівецького університету.
Згодом працювала в газетах "Будівельник Буковини", "Джерела Буковини", "Молодий буковинець".
Пише поезії, прозові, публіцистичні та критичні твори. Водночас займається прикладною творчістю – вишиванням, ткацтвом, колекціонує вишивані і ткацькі зразки буковинських строїв. Формує музейну експозицію прикладного мистецтва Буковини.
Підготувала до виходу у світ альбом "Буковинське ткацтво. Золотої ниті не згубіть".
З 1997 року очолює обласну газету "Буковинське віче", а з 2003 року – ще й газету для дітей "Дзвіночок". При редакції газети "Буковинське віче" заснувала "Мистецьку вітальню".
За поезією Віри Китайгородської створили виставу "Туга за майбутнім. Проста історія", яка поставили в Чернівецькому музично-драматичному театрі імені О. Кобилянської.
Член Національної спілки письменників, член Національної спілки журналістів.

Творчий доробок
Віра Китайгородська – авторка п’яти поетичних збірок: "Виноградна колиска", "Сонце вночі", "Декаданс", "Ловіння вітру", "Безконечник".