– Я прийшов до чернівецького театру, коли тут виступали корифеї, а поважні глядачі одягали на вистави найкращий одяг і брали із собою змінне взуття, – коридорами муздрамтеатру імені Ольги Кобилянської йде 75-річний Володимир ХОМНЮК, завідувач радіоцеху, і ділиться спогадами…
"Актори були фанатами своєї справи"
Четвертого листопада Чернівецький академічний музично-драматичний театр імені Ольги Кобилянської святкує 80-річчя з дня заснування. З цих 80 років Володимир Іванович працює у театрі 60! Після війни його батько працював у театрі пожежником. Хлопчиком Володимир Іванович приніс батькові обід і був вражений грою акторів під час репетиції. Часи були скрутні, тож підлітком Володимир Іванович і сам пішов працювати у театр. "Мені треба було заробити собі на фуфайку, але то була не робота, я як додому приходив", – пригадує чоловік. Спочатку він працював у художньому цеху, потім призначили завідувачем освітлювального цеху… Відтак у театрі уже шість десятків.
– Змінюються актори, режисери… Але нині театр не кращий і не гірший. Він просто інший, – розмірковує Володимир Іванович. – Я часто прогулююся театральними коридорами і розумію, що у театрі не працюють – тут живуть. А коли дивлюся на світлини, які висять на стінах, згадую. Ось актор Величко – він був великим фрачним героєм! Як він блискуче зіграв Василя у "Циганці Азі", а якою була його роль Захара у "Запорожці за Дунаєм"! Не забути ніколи актора Жихарського, який неперевершено грав Стьопочку у "Житейському морі". Ого, то був один із найкращих Стьопочків в Україні! Під час гастролей глядачі не розходилися, стояли під театром і кликали актора до себе.
Чоловік замовкає, усміхається й продовжує:
– Була тут у мене і юнацька любов… 16-літнім хлопцем я побачив актрису Валентину Галл-Савальську, вона грала у виставі "Діти сонця", співала у "Наталці Полтавці". Я ніколи не забуду, який у неї був прекрасний голос… А ще викликала повагу її відданість справі – вона приходила у театр задовго до спектаклю і розробляла голос – кожне її слово було відточене, я вже не кажу про її спів. Пригадую, як Валентина приїжджала на 75-ліття театру. Я випадково підгледів зворушливу картину. Вона зайшла у темний зал, стала на коліна і поцілувала сцену…
"У театрі навіть дітям навчили казати "Ви"
Часто Володимира Івановича можна побачити біля центрального вікна. Чоловік сидить непорушно і дивиться.
"Це вікно ми у театрі називаємо телевізором – ніколи не знаєш, який сюжет побачиш на Театральній площі", – зізнається пан Володимир. Його майстерня знаходиться біля вікна. Вихідний чи не вихідний, а чоловік сидить тут. То порається з технікою, то терміново потрібно дістати запис із голосом Кравчука, коли той проголошував Незалежність України.
– Я не пам’ятаю, щоби ми погано ставилися до тієї роботи, яку виконували, – старалися заради глядача. Адже театр не існує без глядача, а колись був такий глядач! Зайти у зал можна було лише у святковому вбранні. Навіть у ложі я працював у спеціальному костюмі. Коли люди приходили у театр, вони парами поважно ходили у вестибюлі і чекали дзвоника, який запрошував би їх на виставу. Траплялося, панянки перевзувалися у туфельки. У театр люди ішли, щоби показати себе і подивитися мистецтво. Глядачів було дуже багато, ось ми і старалися.
– А якими були гастролі! – продовжує. – Пригадую, як ми поїхали у Сталіно (нині Донецьк) і там на нас чекав колосальний успіх: грали по три вистави щодня. Заробили стільки грошей, що не знали, що з ними робити.
У театрі Володимир Іванович товаришував із легендарним Іваном Миколайчуком, коли той навчався у театральній студії.
– Ми жили в одній квартирі, яку нам орендували від театру. Пригадую, як ми удвох ходили на обід. А після роботи, коли ішли додому, то співали: "Мы жили по соседству, встречались просто так, любовь коснулась сердца, сам не знаю как…" Потім Іван проводжав униз по вулиці 28 Червня свою кохану Марічку, а я проводжав у провулок від вулиці Богдана Хмельницького свою кохану Інну. Ну а потім – знову у театр, і так щодня: театр і любов…
На прощання Володимир Іванович цілує руку і додає: "У театрі до мене, ще малого, корифеї завжди зверталися лише на "ви". Я тепер і сам дітям кажу на "ви". Культуру, яка була тут, ми запам’ятали на все життя…"
Валерія Чорней
