“Вишивання – це і чоловіча справа”

Водій-електрик аварійно-диспетчерської служби вуличного освітлення комунального підприємства “Міськсвітло” Василь Гаїна вишив тринадцять ікон.
- Якось випадково зайшов до магазину “Санта”, побачив там розробку однієї ікони, сподобалась, вирішив вишити її, – розповів Василь Гаїна кореспондентові “МБ”. – Напевно, це збіглося з тодішнім моїм настроєм. Моя тітка – професійна вишивальниця, вишиває переважно білим по білому. А мама, яка мешкає у Великому Кучурові, вибивала різні візерунки на полотні. Школярем я навіть розробляв орнаменти для неї і переносив їх через кальку, а потім підбирав нитки за кольорами. Так що деякий досвід у мене був, і голку в руках вмів тримати, хоча досі ніколи не вишивав хрестиком.
„Навіть рідні здивовані моїм захопленням”
Коли 2005 року Василь Миколайович вперше вирішив взяти участь у виставці “Вишиваний дивотвір” і приніс свої три ікони, жінки накинулися на нього ледь не з криком, чому, мовляв, взявся за вишиття, невже не має іншої – чоловічої роботи.
- Правду кажучи, я був дещо шокований таким ставленням, – зізнається майстер. – Зрештою, хто вирішив, що вишивання – не чоловіча справа, і ним повинні займатися виключно жінки. Особисто я знаю і чоловічу, і жіночу роботу, оволодів 45 спеціальностями. Мені відомо, що на Вінниччині є ціле село, де вишивають лише чоловіки. А на Івано-Франківщині вишивкою займаються цілими сім’ями. Дивно, що у нас це викликає таке здивування. Навіть мої рідні – дружина та дві доньки – дещо неадекватно сприйняли моє захоплення. Коли дружина приїхала з Італії, де перебуває на заробітках, і побачила мої ікони – дуже здивувалася.
- Вишиваю переважно увечері, коли приходжу після роботи і пороблю все у домі, – каже чоловік. – Найбільше мені подобається вишивати ікони, хоча беруся і за краєвиди. Раніше, перед тим, як приступити до вишивання ікони, майстри йшли до церкви, сповідалися та молилися. Треба було також обов’язково посвятити матеріал, нитки та голки. І лише після цього починали вишивати. Нічого цього я не роблю, хоча людина віруюча. Але ікони даються мені дуже легко, навіть не можу пояснити чому.
„Ікони не варто продавати”
- Задоволення це не дешеве, – зізнається Василь Миколайович. – У середньому одна ікона обходиться щонайменше в сто доларів. Потрібно купити матеріал, нитки, рамку. Загалом я вже вишив за п’ять років тринадцять ікон. Найбільша – Пресвятої Богородиці Почаївської – демонструвалася нещодавно на виставці в художньому музеї. Працював над нею два місяці. Хоча термін не залежить від величини ікони, а більше – від складності розробки та кількості кольорів ниток. Скажімо, у Почаївській Богородиці було 38 відтінків, а в “Достойна єсть”, яку хочу вишити, – 98. Нитки потрібно підбирати точно. Хоча інколи відтінок не подобається, доводиться випорювати вишите. Тобто, ця робота дуже копітка. Одну ікону я подарував храмові Василя Великого, який будується на Південно-Кільцевій. Рідним дарую, знайомим. Тим, хто може оцінити мою працю. Жодної ікони не продав, просто шкода віддавати у чужі руки. Вона ніби стає частинкою тебе. Взагалі, ікони не варто продавати. Це ж не картина з якимось краєвидом. На них неможливо заробити, у них можна тільки вкладати. І не стільки гроші, як душу.
- Коли починаєш вишивати ікону, ніби потрапляєш у якусь прострацію, нірвану, – заявляє майстер-вишивальник. – З пейзажами такого відчуття немає. І чим більше вишиваєш ікон, тим ніби все глибше занурюєшся у щось вічне, світле, незбагненне. Це важко пояснити. Кожен шукає в цьому світі щось для душі. Для мене такою душевною справою стало вишивання ікон. Це своєрідне сховище від життєвих негараздів, від усього світу. Я багато чого зрозумів, почав мислити та сприймати все по-новому, по-іншому ставитися до людей. Раніше, коли виникали якісь труднощі і я не знав, як поступити, відкривав навмання Євангеліє і шукав там підказки у словах. Тепер знаходжу їх у вишиванні. І ще жодного разу не помилився.
Надія БУДНА