"Вертиголов та інші політичні тварини" – під такою назвою у видавництві "Грані-Т" побачила світ антологія німецької літератури 90-х років ХХ століття. Її упорядниками є редакторка журналу ПРОSTORY Неля Ваховська і Денні Клаппер. Це перше видання в Україні, яке панорамно знайомить вітчизняного читача з процесами в німецькій літературі після падіння Берлінського муру. "Вертиголов" містить тексти найбільш знакових постатей того часу – Томаса Брусіга, Фрідріха Крістіана Деліуса, Єнса Шпаршу, Томаса Гетхе, Райнгарда Їргля та ін. Презентації антології уже відбулись у Луганську, Донецьку, Харкові, Івано-Франківську і Чернівцях. Про німецьку літературу, соціальну критику і політичних пристосуванців розмовляємо з Нелею ВАХОВСЬКОЮ.

– Як виникла ідея створити цю антологію?

– З’явилася вона доволі давно і не без допомоги Діани Клочко. Я написала дисертацію про німецьку літературу 90-х років минулого століття і потім захотіла це опублікувати, але не у форматі монографії, яку мало хто прочитає. Ось ми з Діаною і придумали зробити такий мікс із літературознавчих коментарів та уривків художніх текстів.

– За яким принципом добиралися автори до "Вертиголова"?

– На мій особистий смак. У 90-ті роки творило дуже багато відомих літераторів, але обиралися лише ті, які справді припали до душі. Окрім того, сюди увійшли письменники, відзначені помітними нагородами, чиї книги стали бестселерами. Наприклад, Дурс Грюнбайн і Райнгард Їргль. Важливо також, що це ті автори, які вплинули на громадську думку і певною мірою політичний дискурс.

– Звідки така назва книги?

– Вертиголов – це дятел, який може повертати голову на 180 градусів. Ще Кріста Вольф у своїх промовах називала вертиголовами політичних пристосуванців, які не мають власної думки. У 90-ті роки таке явище стало надзвичайно поширеним. На жаль, ми, українці, надто добре знаємо, що це таке. З іншого боку, політична тварина взагалі – це відоме аристотелівське визначення людини. Таким чином, ми намагаємося наголосити, що йдеться все-таки не дослівно про тварин, а про людей, які виконують певні соціальні ролі. У німецькій "іконографії" 90-х років політичною твариною є передусім людина зі сходу країни, яка страждає від трансформації. Саме в ній певна політична система виховала відповідні рефлекси. Про це свого часу дуже гарно писав Дурс Грюнбайн. Така соціальна тваринність у людині і є одним із об’єктів дослідження у нашій антології.

– А кого ти називаєш політичними тваринами?

– Це пересічна, дрібна людина, яка раптом прокидається, як пише Єнс Шпаршу, і усвідомлює, що "за одну ніч нас переселили". Ми залишилися в тому самому будинку, але вивіски, назви вулиць, увесь світ став іншим. І в ньому наша функція також змінилася. Тобто це, власне, та соціальна істота, якою володіє система і яку вона дресирує. А у нас вертиголовами слід називати наших прекрасних депутатів, які перебігають із фракції у фракцію, і їм від того в голові не паморочиться.

– Чи можна знайти в українській літературі такі самі гостро соціальні тексти, як у німецькій?

– На жаль, це якраз те, чого мені забракло. Буремні 90-ті в Україні доволі подібні за своїм перебігом до німецьких, оскільки обидві країни почали тоді шукати свою нову національну ідентичність. Але, як на мене, відповідного соціокритичного елементу українській літературі не вистачає. Вона сконцентрувалася радше на пошуках якогось універсального національного міфу, який би обґрунтував певний образ українства. Тим часом німецька література почала говорити про відсутність універсальної "німецькості" і про існування окремих людей, які володіють своєрідною німецькою мовою. Крім того, ця антологія виникла також у продовження думки Оксани Забужко про те, що "запит у сучасному суспільстві на соціально критичну літературу великий, але не задоволений". Сергій Жадан намагається писати у такому напрямку, але не впевнена, чи це саме те, що я б хотіла сьогодні прочитати.

– Чому в нас немає такої літератури?

– Гадаю, соціальна поезія в Україні все-таки існує. У мене склалося враження, що вона просто не дуже зріла. Тому те, що у нас називають соціальною критикою в поезії, як на мене, трішки дитинне, поверхове. Це пов’язано з доволі молодим віком самих поетів. Хоча у нас є, скажімо, Олег Лишега, і він у багатьох своїх творах дуже тонко виражає певні критичні позиції. Сергій Жадан – відверто маніфестує. З ним можна погоджуватись або не погоджуватись. Але як явище він є і створює певний мейнстрім, навколо якого гуртуються молоді поети.

– Як ви знайшли і зацікавили "Вертиголовом" відразу десятьох перекладачів?

– Легко. Більшість людей, які перекладали тексти для антології, – це початківці. Вони мають невеликий досвід публікацій, але вже знають, що перекладають і чому. Також це були люди з різних регіонів: Одеса, Харків, Полтава, Київ… З відомих перекладачів – Юрко Прохасько та Петро Рихло.

– Який наступний перекладацький проект збираєшся втілювати у життя?

– Разом із журналом ПРОSTORY думаємо продовжити серію подібних видань. До речі, саме наш сайт був онлайн-дзеркалом цього проекту. Ми зробили рубрику "Зоологія політичного" і протягом року викладали тут усі тексти. Тепер плануємо взятися за твори Веймарської республіки: із цього періоду в нас перекладені лише окремі автори і немає загального контексту.
Лілія ШУТЯК