Що ми знаємо про Олександра Довженка? Що він написав "Зачаровану Десну", яка входить до шкільної програми з української літератури? Що він класик українського кіно, бо його ім’я носить головна (тепер, здається, вже єдина) кіностудія в Україні? Але якщо лірично-іронічну "Зачаровану Десну" читали майже всі, то фільмів Довженка переважно не бачили. Навіть безсмертної "Землі", яка потрапила до дванадцяти найкращих фільмів світового кіно за результатами Міжнародного референдуму кінематографістів у Брюсселі. Дивитися німе кіно в час "аватарів" і "піратів" – воістину дивацтво. Проте раджу спробувати. І почати саме з Довженка, бо його кіно яке завгодно – тільки не нудне.

Позначений долею

Більшість сучасників, згадуючи молодого Довженка, відзначають, що він справляв враження людини, якій судилося здійснити щось велике. І зовнішність у нього була, наче модель для пам’ятника, і характер – суцільна енергія, і бесіда – завжди небуденна. Довженко був "позначений" долею від народження. У його батьків, селян із Чернігівщини, було аж чотирнадцять дітей, з яких дожили до дорослого віку лише син Олександр і донька Параска. 1895-го, коли Сашкові не було ще й року, від якоїсь епідемії померли майже одночасно четверо його братів. А кволе немовля вціліло, і батьки зрозуміли: це неспроста. Батько, який все життя без особливого успіху обробляв землю, рибалив і смолярував, постановив собі будь-що "вивчити" сина. Тож уже в двадцять років Олександр Довженко мав вищу освіту і шановану на той час професію вчителя. Потім він вступив до комерційного інституту, потім – до мистецької академії. Пізніше, вже на дипломатичній роботі в Берліні, вивчав малярство і графіку у приватній школі. На той час він уже зрозумів, що головний його талант стосується мистецтва візуального. Так Довженко наближався до кіно.

Від карикатури
до кіношедевра

Коли ви дещо знаєте про українське "розстріляне відродження", то знаєте й абревіатуру ВАПЛІТЕ. Олександр Довженко був одним із засновників цієї творчої спілки. Природно, що молодий чоловік, який тільки-но повернувся із Західної Європи і мав намір присвятити себе творчості, зійшовся з такими ж, орієнтованими на Європу, митцями. Однак Довженко досить швидко віддалився від ВАПЛІТЕ. Можливо, причиною були його складні стосунки з Миколою Хвильовим. Та найбільш імовірно, він просто почувався чужим у середовищі літераторів: сам тоді не писав, а до книжкової справи був причетний як ілюстратор. Прославився також як карикатурист під псевдонімом Сашко. Втім, то був ніякий не псевдонім, бо інакше як Сашком Довженка майже ніхто не називав. Так він, знайомлячись, відрекомендовувався до самої смерті.

1926 року Довженко переїхав до Одеси знімати кіно, а 1930-го став зіркою світового масштабу. Після прем’єри німого фільму "Земля" у Берліні з’явилося аж 48 захоплених рецензій. І це при тому, що в Європі вже знімали звукове кіно. У тій же Німеччині 1930 року вийшов фільм "Блакитний янгол", який прославив Марлен Дітріх. У Франції зняли музичну мелодраму "Під дахами Парижа". Навіть в Україні Дзиґа Вертов зробив звукову документальну стрічку – знамениту "Симфонію Донбасу". Отож, технічно "Земля" була відсталою, зате творчо – цілком новаторською. У фільмі вражало все: алегоричність і поетичність зображень, краса візуального ряду, глибинна і водночас проста філософія. Поява в кадрі цілком оголеної жінки – також революція (за деякими даними – вперше в ігровому кіно). І хоч все в сюжеті начебто було ідеологічно благонадійно, більшість радянських критиків фільм розгромили. Він ліг на поличку аж до 1958 року, до згаданого референдуму в Брюсселі.

Несмішне кіно

Взагалі-то Довженко хотів знімати комедії – з них і починав. Та потім його захопила українська історія, а це, як ми знаємо, не смішно. Першим масштабним фільмом Довженка була "Звенигора" за твором Майка Йогансена – одного з яскравих представників "розстріляного відродження". 1937 року, коли Йогансена, як і інших друзів Довженка з "Гарту" і ВАПЛІТЕ, розстрілювали, режисер почав фільмувати "Щорса" ("українського Чапаєва") на особисте замовлення самого Сталіна.

Подейкують, що знову ж таки особисто Сталін врятував Довженка від таборів і розстрілу, для чого той мав більш ніж достатньо провин. Його знамениті щоденники сповнені такої крамоли, якої вистачило б на двадцять страт. Взяти хоча б враження після відвідин Львова і Чернівців 1940 року. "Радянська влада перевзує Західну Україну з модельних черевичків у кирзаки й перевдягне з шикарного одягу в незграбну куфайку", – записав Довженко. До речі, документальний фільм "Буковина – земля українська", режисером якого вважається дружина Довженка Юлія Солнцева, вони насправді знімали разом. Вони взагалі все робили разом від часу зустрічі, з 1928 року. Раніше націлена лише на акторську кар’єру, Солнцева почала асистувати своєму чоловікові в режисерському кріслі, а потім, після його смерті, втілила частину із задуманих ним, але не знятих фільмів. Звісно, вони не стали шедеврами світового кіно, бо учень Довженка (нехай навіть найближчий та найрідніший) – це не Довженко.

До речі, про учнів. З 1949 року Олександр Довженко викладав режисуру у ВДІКу. У нього вчилися Отар Іоселіані, Георгій Шенгелая, Олександр Мітта, Лариса Шепітько. Його ученицею була красуня Джемма Фірсова, яку ми знаємо за акторськими роботами в українському поетичному кіно і яка потім стала видатною кінодокументалісткою. Та все ж ніхто з учнів не перевершив свого учителя, про якого у Вікіпедії є статті 23-ма мовами.
Оксана ДРАЧКОВСЬКА