Навіть не уявляю собі, з ким би його можна було порівняти в Україні. Тобто, звичайно, затяті брехуни і такі ж затяті алкоголіки, корабельні кочегари і цвинтарні каменярі, великі актори і не менші письменники трапляються інколи й у нас. Але щоб усі ці "елементи" зібралися в одній людині? Щось не пригадую.
31 листопада!
Не лише уважні читачі, але й автор цих рядків знає, що такої дати не існує. Однак саме її – 31 листопада 1931 року – Гімільсбах подавав як офіційний день свого народження. Хоч іноді згадував, ніби мама говорила йому, що насправді він народився 1 травня. При цьому мама, схоже, була росіянкою, а батько – німцем. У кожному разі Янек прийшов на світ у польському містечку Мінську Мазовецькому, і сусіди, які пам’ятали його з дитинства, схилялися до думки, що мати малого радше була єврейкою. Натомість батька ніхто ніколи в очі не бачив, але не виключено, що той був татарином.
Після Гімільсбаха залишилося близько семи сотень інтерв’ю в газетах, журналах, на радіо і телебаченні. І щоразу в тих інтерв’ю він щось змінював, плутав і перекручував, бо, як сам зізнавався друзям, ніж повторювати одну і ту ж нудну правду, краще вже прибріхувати. Тим більше дозволяє прибріхувати художня література. Наприклад, у написаному від першої особи трагікомічному оповіданні "Хрестини" Гімільсбах розповідає історію хлопчика, в якого під час війни помирає мати. Тоді добросерда сусідка-повія бере над ним опіку і вирішує – подалі від нацистського гріха – охрестити малого. Врешті-решт ксьондз погоджується провести обряд, а п’яненька канцелярська писарка ставить у костельній метричній книзі неіснуючу дату.
Здавалося б, ось і розгадка: як це нерідко буває з письменниками, Гімільсбах просто вигадав спочатку ефектну сюжетну деталь, а потім видав її за факт власної біографії. Саме так усі прихильники його творчості й подумали. І продовжували б думати дотепер, якби режисер Станіслав Мантужевський, приступаючи десять років тому до зйомок документального фільму про давно покійного на той час Гімільсбаха, не поїхав до Мінська Мазовецького і не розшукав там згадану метричну книгу, а в книзі – жирно виведене чорнилом 31 листопада.
Гранітні твори
Важко сказати, в чому Ян Гімільсбах досяг більших вершин – у кінематографі чи в літературі. З одного боку, він знявся у сімдесяти фільмах, але ролі зазвичай діставав епізодичні, та ще й більшість тих фільмів (за винятком кількох, на зрахок геніального "Рейсу" чи "На сьомому небі") були явно не шедеврами і згадуються сьогодні хіба тому, що в них зіграв Гімільсбах. З другого боку, він є автором лише трьох збірочок оповідань, зате мало не кожне з них якраз шедевром і є.
Тим часом за професією Ян Гімільсбах був каменярем і навіть, якщо тільки це не ще одна вигадка, виготовив нагробок для свого улюбленого письменника Марека Гласка. А якщо й не виготовив, то міг, бо саме такою працею багато років заробляв собі на хліб щоденний. Професію ж цю неповнолітній Ясь здобув у виправній колонії, куди потрапив за те, що після війни переплутав радянських визволителів з німецькими окупантами і за попередньою звичкою обкрадав їх на залізничній станції.
Що цікаво: видавши на підступах до сорокаріччя свою першу книжку, Гімільсбах ще якийсь час продовжував працювати на цвинтарі і не те що не соромився своєї професії, а прямо навпаки. Коли певна журналістка запитала його, який із видів власної творчості він цінує найвище, Гімільсбах твердо відповів: каменярський. "А чому?", – не відставала здивована пані. "Гадаю, – прохрипів характерним горілчано-тютюновим голосом Гімільсбах, – тому, що моїми гранітними творами точно ніхто собі дупу не підітре".
Три по сто
Ну і якщо вже пішла така тема, то відомо: ні цвинтарні працівники, ні актори, ні письменники особливою схильністю до тверезого способу життя не відзначаються. Можна відтак здогадатися, як пив цвинтарний працівник, актор і письменник в одній особі. Численні історії про алкогольні запливи Гімільсбаха десятиліттями кружляли Варшавою й околицями і давно стали частиною польського міського фольклору. Встановити, які з них справді мали місце, а які були пізніше приписані йому, – тепер навряд чи вдасться. Втім, є одна типологічна риса, яка об’єднує всі гімільсбахівські пригоди. А саме – незмінне почуття гумору, яке в жодних обставинах і жодному стані його не зраджувало.
Ось один із, мабуть, реальних і, на жаль, останніх подібних випадків. Друг-лікар, знаний у Варшаві професор, діагностувавши у Гімільсбаха рак печінки, але знаючи, що на цілковиту зав’язку той все одно не погодиться, запропонував компромісний варіант. "Я тобі дозволяю пити, – сказав професор, – але не більше, ніж сто грамів на день. Домовились?" Гімільсбах пообіцяв. За кілька днів вони випадково перетнулися на вході до бару, і лікар відразу зрозумів, що друг Янек і так уже десь утричі перевищив денний ліміт. "Ясю, ти ж мені обіцяв!" – обурився професор. "А ти думав, що я в тебе одного лікуюся?" – відповів Гімільсбах.
Несерйозно
про серйозне
Каменярство каменярством, пияцтво пияцтвом, і навіть акторство акторством, але з кожним роком після смерті Яна Гімільсбаха стає все зрозуміліше, що це був передусім неабиякий письменник. За життя визнанню цього факту заважала слава Гімільсбаха-людини. Він був надто екзотичною постаттю, щоб хтось міг повірити в серйозність його літературних занять. Зрештою, він сам робив усе можливе, щоб підтримувати репутацію любителя, який потрапив у літературу випадково.
У дуже близькому до автобіографії оповіданні "Кар’єрний шлях" він – знову ж від першої особи – пише: "Переді мною як старшим гробарем відкривалося прекрасне майбутнє... У мене була робота – що треба, завжди свіжа копійка в кишені, ніхто до мене не доколупувався, і коли вже могло здаватися, що для щастя мені бракує тільки пташиного молока, – якраз тоді у мене клепки й повідпадали". Тобто наш герой прийшов додому і на п’яну голову написав три вірші: один ліричний і два – "на різні теми". Відтоді його життя покотилося вниз, він утратив спокій, роботу, гроші, друзів, і тепер може лише розпачливо згадувати ті чудові цвинтарні часи, коли ще трохи – і в його розпорядженні мав опинитися цілий сектор.
Приблизно так у переказі Гімільсбаха виглядає літературна кар’єра. І не лише вона, а й значно жахливіші речі. Війна, голод, голокост, смерть близьких людей – про все це Гімільсбах пише "несерйозно", вкладаючи свої оповіді у вуста малолітніх хуліганів, пияків та інших трохи (або й не трохи) пришелепкуватих маргіналів. Але не тому, що не усвідомлює трагічності того, про що пише. А саме тому, що усвідомлює і знає: мова літератури не спроможна адекватно виразити справжню трагедію. Тож професійні графомани у таких випадках вдаються до галасливої механіки пафосу, а "любитель" Ян Гімільсбах – до людяного тепла ледь очудненої іронії.
