Його жертви

Важко дивитися Тарковського. Коли камера безкінечно довго "розглядає" якусь гілку напівзасохлого дерева, здається, що витримати таке неможливо. Але потім (може, навіть через роки) та гілка раптово спливає у пам’яті разом із небесною музикою Баха і дивовижним чином зігріває душу… Варто дивитися Тарковського.

Родом із дитинства

Андрій Тарковський народився в "літературній" родині. Його батько – знаменитий поет і перекладач Арсеній Тарковський (до речі, родом з України). Мама – Марія Іванівна Вишнякова – закінчила Московський літінститут. Коли маленькому Андрійкові виповнилося три роки, а його сестричка була ще зовсім крихітною, Арсеній Тарковський покинув родину. Важко назвати благородним його вчинок, та Марія Іванівна доклала всіх зусиль, щоби в дітей не залишилося образи на батька. Ця дивовижна жінка, незважаючи на скруту і лихоліття, зробила життя своїх дітей світлим і щасливим. Чимало дослідників творчості Андрія Тарковського вважають, що саме матері він завдячує своїм особливим баченням світу. Яскраві враження дитинства, які режисер зберіг на все життя, стали потім фундаментом його кіно.

Непрямим чином мати була причетною і до вибору сином професії режисера. "У мене був складний момент у житті, – згадував Тарковський. – Студентом зв’язався з поганою компанією. Я пропадав, і мама врятувала мене, влаштувавши в експедицію в тайгу… Саме там я вирішив стати режисером".

Тарковський щедро віддячив матері, увічнивши її образ у фільмі "Дзеркало" з неперевершено жіночною Маргаритою Тереховою. А батько… З батьком він заприятелював уже дорослим та відомим. Залучив його до участі в тому ж "Дзеркалі", використовував його поезію також в інших стрічках, завдяки чому вона ставала популярною. Тобто тут маємо геть не типову ситуацію: не син став знаменитим на грунті батькової слави, а навпаки.

(Не)виправдана жорстокість

Здавалося б, таке поетичне кіно, як у Тарковського, робиться суто на хвилі натхнення, в суцільній авторській імпровізації. Насправді все відбувалося точнісінько навпаки. Наприклад, фільм "Сталкер" тричі повністю перезнімали. А ще до того було безкінечне переписування сценарію. Брати Стругацькі (а фільм зроблено за мотивами їхнього твору "Пікнік на узбіччі") пізніше зізнавалися, що терпіння їхнє було на межі. Але вони заспокоювали себе тим, що працюють із генієм.

Видатного польського фантаста Станіслава Лема Тарковський також довів мало не до нервового зриву. Вони багато разів зустрічалися з приводу екранізації його "Солярісу", сперечалися, сварилися. На відміну від Стругацьких, Лем не хотів поступатися геніальності Тарковського (а може, й не вважав його геніальним) і після виходу стрічки розкритикував її, як кажуть, на чім світ.

Що ж до "Сталкера", то там історія була темнувата. Матеріал, відзнятий на дорожезну й дефіцитну в Радянському Союзі плівку "Кодак", дивовижним чином виявився браком. Причому двічі. Є версія, що до цього причетний сам режисер, якому не сподобалося відзняте. Він готовий був мучити не лише сценаристів, а й акторів, операторів, художників – тільки б досягти жаданого ідеалу. Для однієї зі сцен Тарковському потрібен був бездоганно зелений газон, тож уся знімальна група повзала й вищипувала з нього "некондиційні" травинки.

Та що там газон! Широкого розголосу набула історія про знущання з тварин під час зйомок "Андрія Рубльова". Страждання скинутого з дзвіниці коня і підпаленої корови, за твердженням очевидців, були дуже навіть справжніми. Режисер Кіра Муратова після цього заявила, що Тарковський, якого вона раніше вельми шанувала, тепер перестав для неї існувати.

Померти в Парижі

Мистецтво Тарковського постійно потребувало жертв (недаремно його останній фільм називався "Жертвоприношення"). Його улюблений актор Анатолій Солоніцин, який зіграв головну роль в "Андрії Рубльові", чотири місяці мовчав, щоби досягти природної осиплості голосу у фіналі. Розповідають, що Солоніцин цілком серйозно планував зробити пластичну операцію, щоби зіграти Достоєвського у так і не здійсненому проекті Тарковського. Цей актор був відданий кіномистецтву не менше за свого режисера. Він, наприклад, покинув роботу в одному з найпрестижніших театрів, Ленкомі, щоб цілковито зосередитися на кіно.

Солоніцин помер від тієї ж хвороби, що й Тарковський – раку легень, але на чотири роки раніше, 1982-го. Не дожив до дев’яностих і ще один актор-талісман Тарковського – Микола Гринько. Режисер знімав його у всіх фільмах – аж до еміграції. Він спеціально "виписав" Гринька із Києва для роботи у своєму першому повнометражному фільмі "Іванове дитинство" і мало не бився за нього з принциповим та непоступливим Володимиром Богомоловим, автором літературного джерела стрічки. Останньому Гринько видавався недостатньо "крутим" для ролі підполковника Грязнова.

Маючи, сказати б, дуже стабільні стосунки з акторами, Тарковський, втім, не водив з ними дружби. Друзів у нього загалом було небагато, і це природно. Друзі, як і родина (двоє дітей від двох шлюбів), потребують уваги, часу, бодай невеличкого самозречення. А Тарковський міг віддавати це все лише своєму мистецтву. З ним приятелювали люди, готові до односторонніх стосунків. Такою була Марина Владі – його ангел-хранитель в останні роки життя в Парижі. Вона давала йому гроші на лікування, змушувала свого чоловіка, лікаря-онколога, опікуватися Тарковським. Але нічого не допомогло. 29 грудня 1986 року Андрій Тарковський помер у своїй паризькій квартирі. Його поховали на знаменитому "російському" цвинтарі Сен-Женев’єв-де-Буа.
Оксана ДРАЧКОВСЬКА