Вірші про джонні Оксани Луцишиної

Почну цей відгук із щиросердного зізнання: рідко мені вдається прочитати поетичну книгу від початку до кінця. Навіть якщо вірші зачіпають за живе. Спрацьовує ефект "поетичного закорочення": натрапивши на вибуховий (хай не вибуховий – пронизливий, сльозогінний, інфернальний чи позахмарний) текст, намагаюся побути в його аурі якнайдовше, а тому відкладаю книжку. Продовження настає не конче наступного дня. Щось подібне трапилося і з книжкою Оксани Луцишиної "Я слухаю пісню Америки" (далі в тексті "ЯспА"). Можливо, я відкрив цю книгу навманя і першим прочитав верлібр "Феміністки":

джонні, ти, якщо хочеш –
бий, бо мені не важко
стерпіти це або іще багато
інших речей
мені все одно
навіть не болить нічого
всередині
нехай кажуть що це
дисоціація
мені начхати
начхати на все що вони про мене скажуть
нехай кажуть
що феміністка липова
таких феміністок по сто штук на метр квадратний
у кожному притоні
там і ліхтарів не треба,
так сяють очі
якщо вже не червоним,
то синім
як небо на іконостасах

Ось така любовна лірика. Такі садо-мазо-стосунки. Оскільки вірш написано у формі звертання на "ти", читач чоловічої статі може на мить ототожнити себе з "джонні" і відчути, як то воно – отримати дозвіл від коханої жінки на її побиття. Ні, ймовірно, я почав знайомитися з "ЯспА" з якогось іншого вірша. Бо процитований обов’язково примусив би такого нишпорку, як я, зібрати якнайбільше інформації про "джонні". Тепер, коли я все-таки прочитав "ЯспА" від першого до останнього рядка, мушу з усією відповідальністю ствердити: після ліричної героїні "джонні" – найважливіший персонаж книги Оксани Луцишиної. Він має ім’я і не має прізвища. 2010-го йому виповнилося сорок років. Ймовірно, він – із Південної Каліфорнії, а його стосунки з ліричною героїнею розгортаються в американських Афінах (штат Джорджія).

З перших віршів книги стає відомо, що він покинув ліричну героїню. І це в книзі повторено (проспівано, як в якомусь нав’язливому гамерицькому хіті) ніяк не менше десятка разів. Може, пісня Америки, яку в цій книзі слухає Оксана Луцишина, саме про це – про американця, який покинув українку, залишивши її саму у величезній непривітній Америці? Якщо "джонні покинув" на початку "ЯспА", то більшість віршів, де він з’являється, сприймаються як спогади про цього дивовижного типа. Він не приходить, коли його чекає лірична героїня, він "каже, що не любить америки", він вважає, що Бог ззовні, а не всередині, він має записник з телефонами знайомих дівчат, він заводить в якості домашньої тваринки справжню змію, врешті-решт "у дві тисячі десятому джонні / зробить із мене майже повію". Звичайно, як заінтригований читач я у цьому місці хотів би більше конкретики. І наступні вірші дещо прояснюють (затемнюють). Наприклад, "Єдинороги":

єдиноріг, каже джонні
що ти знаєш про єдинорогів?
ну, кажу, це такі
міфічні тварини
із прадавніх гобеленів
це жінка, що спить
із подружжям, каже джонні
чи просто парою,
необручена, невідтята
рідкісна і коштовна

Такої інтимної лірики українська поезія ще не знала! Та я не найнаївніший її читач і по-новому тепер пригадую рядки ще досить молодого автора "Катерини": "Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями". Звичайно, фатальна любов ліричної героїні (українки) до американського "джонні" – фікція. Такого в природі не буває. Стосунки, базовані на виваженому прагматизмі – так. А любов, де "вона" дозволяє "йому" виробляти з собою все, що "йому" в голову стрелить – таке можна і в Україні пережити. Навіщо за таким кайфом перебиратися аж за Атлантику?

Припускаю, що "джонні" – це збірний образ, портрет-колаж з американських пісеньок, феміністичних оповідань, фільмів у стилі Вуді Аллена, ну і, звичайно, приватного життя Оксани Луцишиної, куди зазирати нам ніхто не надавав права. Хоча спокуса велика. Адже лірична героїня аж занадто нагадує саму авторку: "колись у закарпатській спілці письменників / яку обезсмертив любка / мені сказали що я гарна дівчина / і тому не смію плюватися" ("Розлучає смерть"). Ось така сила закарпатської спілки письменників (Ужгород – рідне місто Оксани Луцишиної). І жодні америки не зітруть із пам’яті "гарної дівчини" комплімент, на який так і не спромігся недоладний "джонні".
Віктор НЕБОРАК