Читачів, яких з огляду на політичний контекст привабив ряд імен у заголовку, мушу розчарувати: Юлія і Герман – це лише головні герої нового роману Галини Пагутяк "Сни Юлії і Германа", які до теперішньої "ненашої України" не мають жодного стосунку. Сучасна українська письменниця, увінчана минулого року Шевченківською премією за містично-історичний роман "Слуга з Добромиля" (2010), написала не про політичні видовища української "вікторіанської" доби, а про місто-примару Кенігсберг. Прозаїк-реаліст, який до появи такого задуму ніколи не бував у Кенігсберзі-Калінінграді, мав би відвідати це місто, відчути його душу, а потім уже братися за опрацювання всіх доступних матеріалів. Маю підозру, що Галина Пагутяк спочатку написала частину роману, а вже потім відвідала те, що лишилося від Кенігсберга.
Галина Пагутяк – не реалістка, хоч у цьому її романі містики також майже немає. Для неї важливо писати з уяви. Роман "Сни Юлії і Германа" супроводжується щоденником-коментарем авторки, в якому під датою 26.08.2009 читаємо: "Доводиться зустрічатися з людьми, чия уява мертва, а розум працює лише в одному напрямку. Людину без фантазії важко назвати людиною. Це інша раса. Фантазія нагадує філософський камінь: вона трансформує матерію, хоча нічого з нічого створити не може. І якщо вона зникає, світ висихає, наче пустеля".
Та якраз у "Кенігсберзькому щоденнику", який письменниця вела від 29.03.2009 до 07. 03. 2010 гри уяви небагато, зате достатньо знакових для авторки імен (найчастіше виникає найзнаменитіший кенігсбержець Кант) і творів (наприклад, "Макбет" Шекспіра, "Страждання юного Вертера" Гете, "Крихітка Цахес" Гофмана). "Кенігсберзький щоденник" – про те, як створюється роман про Кенігсберг, від задуму до чорнового варіанту, записаного від руки у двох грубих зошитах. Першу сторінку роману Галина Пагутяк написала 11.06.2009, до Кенігсберга (чи все-таки Калінінграда?) вирушила 9.08.2009, роман (чернетку) закінчила перед 3.03. 2010. Процитую повністю запис від 3 березня: "Тепер, коли роман дописано і я навіть закінчила його тим словом, що планувала, можна дивитися на нього з віддалі. Мені здається, що німці сприймуть його нормально, оскільки я фокусувала увагу на їхніх традиційних вартостях. Росіянам, швидше за все, не сподобається, бо в них інша ментальність. Українці, які, можливо, чекали від мене якоїсь ефектної історії, сприймуть далеко не всі. Їм здасться текст незавершеним, якщо вони не захочуть у нього заглиблюватись. Відстань між автором і читачем цього разу доведеться долати читачеві. Я прожила з цим романом чудові часи, змінилась сама, і тепер відчуваю великий спокій. І маю в запасі повно ідей. Як і повинно бути. Але попереду ще багато роботи".
Як бачимо, авторка своєю роботою задоволена. Вона передбачає, що задоволеними будуть і німецькі читачі, а незадоволеними – російські. Перевірити це припущення можна буде лише після того, як роман перекладуть німецькою і російською мовами (цікаво було б довідатися, які закордонні видавництва ведуть перемовини з "Ярославовим Валом" про переклад і видання першого українського роману про Кенігсберг). Що ж до українських читачів, то як один із них мушу щиро визнати: "Кенігсберзький щоденник" мені було читати значно цікавіше, ніж "Сни Юлії і Германа".
Чому? Тому що у щоденнику відчувається присутність невигаданої людини – письменниці Галини Пагутяк – з усіма її авторськими допусками до своєї робітні і приховуванням щоденної рутини. З цього щоденника неможливо довідатися, хто, скажімо, мешкає по сусідству з письменницею у Львові чи в Урожі, зате можна скласти список книжок, статей і фільмів, які стали у пригоді під час написання роману. Авторка без застережень оприлюднює свої думки з приводу того, що її влаштовує і не влаштовує, яке письмо вона вважає літературщиною, а яке – гідним уваги. Є у щоденнику і дещиця автобіографізму. З його сторінок можна довідатися, що батько письменниці був учителем німецької мови, а вуйко (брат мами) 1947 року служив у війську в Кенігсберзі, та ніколи нічого про це не розповідав.
А в романі я знайомлюся з персонажами, які мені нагадують персонажів інших книг, які я колись уже читав. Герман – офіцер у відставці, який успадкував по своїй тітці багате помістя і мусить виконувати умови тітчиного заповіту. Він живе в першій половині ХІХ ст., у часи, коли "Страждання юного Вертера" все ще вважали новим віянням у літературі. Важко точніше датувати романний час цього двійника героя "Пікової дами". Успадковане помістя знаходиться за межами Кенігсберга, тому Германові не потрібно надто часто рефлектувати з приводу свого улюбленого міста. Юлія живе 1945 року в підвалі будинку батьків, який знаходиться у Кенігсберзі, де переховується від бомбардувань і ворожих солдатів. Вона доглядає за паралізованим дідусем і чекає, коли той помре, щоб зайти у підземелля і вийти ним далеко за містом. Десь у селі живе її тітонька, в якої можна буде, як вважає Юлія, перечекати війну. Германа і Юлію розділяє щонайменше сотня років, але їм сняться сни, які не надто відрізняються від яви, і, звичайно ж, у тих снах вони мають шанс зустрітися.
Та і Герман у заміському помісті, і Юлія у будинковому підвалі, а потім у підземеллі – зовсім не ті персонажі, які дають можливість читачеві ознайомитися з Кенігсбергом бодай за посередництвом літератури. Бачу помістя, успадковане Германом, яке, щоправда, нагадує десятки інших успадкованих літературних помість, бачу затемнений підвал із 15-річною дівчиною, яка міняє під паралізованим дідусем простирадла. А Кенігсберга не бачу. Мабуть, бракує мені уяви.
Віктор НЕБОРАК
