Iнколи вдається й вороття

Якби можна було уявити собі читача, який протягом останніх десяти років не пропустив жодного довколалітературного матеріалу в "МБ", то такий уявний читач міг би зауважити, що сьогоднішня стаття про Кена Кізі – вже третя на наших шпальтах за означений період. Чому знову про нього? Об’єктивний привід такий: рівно десять років тому, 10 листопада, Кен Кізі помер. Але є і суб’єктивний: з усіх літератур світу мене віддавна найбільше цікавить американська. А з усіх штатів Америки – віднедавна – Орегон.

Хоча насправді Кен Кізі народився не в Орегоні, а в Колорадо. Але саме в Орегоні він виріс, здобув освіту, взяв участь у численних наркотично-психіатричних експериментах над собою, написав одну культову і кілька "просто" книжок, започаткував щось на зразок хіппівської комуни, став символом і вождем психоделічної революції, розчарувався у багатьох починаннях і врешті-решт помер, маючи в анамнезі такі привіти від ризикованої молодості, як діабет, інсульт і рак печінки. Власне, про все це, тобто про культовий "Політ над гніздом зозулі", революцію в американській суспільній свідомості, ЛСД та розчаровану збірку "Demon Box" якраз і була мова в попередніх статтях. Тому сьогодні – про інше.

Відомо: те, чим ми є, ніколи не збігається з уявленням оточення про нас (втім, і з нашим власним уявленням про себе також). Це породжує масу непорозумінь, але залишається суто приватною проблемою, доки стосується нас із вами. Інша справа – постаті масштабу Кена Кізі. Перетворившись на легендарного героя, письменник зазвичай здобуває натовпи нових шанувальників, однак розгледіти його реальне людське обличчя стає в таких випадках дедалі складніше. Легенда мовби сама починає здійснювати відбір матеріалу, бракуючи факти і риси, які їй не пасують. Зокрема в легенду про Кізі гарно вписуються "кислотні тести", втечі від поліції і тюремне ув’язнення. Натомість десятиліття фермерської праці, четверо поставлених на ноги дітей і один на все життя шлюб здаються легенді зайвими, тож вона їх і не пропагує.
Чи не найрезонанснішою витівкою Кізі була здійснена 1964 року в розмальованому шкільному автобусі подорож "веселих шибеників" від Тихого до Атлантичного океану. Жан Бодріяр назвав її "найдивнішою мандрівкою за всю історію людства – після відправи аргонавтів за золотим руном та сорокарічним блуканням Мойсея в пустелі". Задля стрункості легенди можна би сказати, що ця поїздка, супроводжувана по всій Америці фольк-роковими концертами й марихуанно-елесдешними "нірванами", символізувала перехід від епохи бітників до епохи хіппі. Кізі ж відіграв роль своєрідної сполучної ланки між поколіннями, хоча згодом говорив, що не належав ні до перших, ні до других, бо для бітників був замолодим, а для хіппі – застарим.

На відміну від самої поїздки, про її причину сьогодні мало хто пам’ятає. А дарма, бо причиною була публікація в Нью-Йорку другого роману Кена Кізі "Sometimes a Great Notion". Назва походить з американського фолькового стандарту і в дуже вільному українському перекладі могла би звучати, наприклад, як "Інколи прийде охота". Рівня популярності "Польоту над гніздом зозулі" роман цей не досяг, за що, на моє глибоке переконання, автора слід похвалити окремо. Упіймавши в бунтарському "Польоті" благодатну тему, Кізі міг би ще довго й успішно – на радість прихильникам – розвивати її варіації. Тим часом він написав щось цілком – і для прихильників, і для критиків – несподіване.

Пафосно кажучи, "Sometimes a Great Notion" не кидає виклику сучасній йому літературі, бо в сучасній літературі його і порівняти нема з чим. Ця мало не тисячосторінкова цеглина вступає в діалог-поєдинок зі значно серйознішими "суперниками". Сповнена інцестуальних гріхів, спраги помсти і любові-ненависті між братами, сага родини затятих лісорубів Стемперів (з їхнім гаслом "Не поступайся ані дюймом!") розгортається перед нами у вигаданій місцині невигаданого штату Орегон, охоплює сотню років історії і тисячі миль географії, виявляючись при цьому формально увібганою письменником у лічені хвилини, протягом яких профспілковий діяч Дрегер, сидячи в убогому генделику, гортає сімейний альбом своїх ворогів. Біблія і давньогрецькі трагедії, Томас Манн і Джеймс Джойс, Томас Вулф і Вільям Фолкнер – ось із ким виходить помірятися силами Кен Кізі. Не кажу, що здобуває перемогу, але – за винятком Біблії – не надто й поступається. Принаймні зі співвітчизниками Фолкнером і Вулфом я зарахував би йому нічию.

До речі, саме з вулфівською розпачливою тезою про те, що "додому нема вороття", Кізі полемізує найвиразніше. Звівши у смертельному протистоянні двох братів – чемпіона всіх довколишніх лісів, ліжок і забігайлівок Хенка та "зіпсованого" літературою і далеким університетом інтелігентика Лі – автор у фіналі роману дає їм шанс порозумітися і розпочати все спочатку на відвойованому у людей і природи клаптику життєвого простору. Неважко здогадатися, що двоє таких, на перший погляд, різних братів у сумі становлять одного цілісного Кена Кізі, який після всіх своїх перформенсів, мандрівок і пригод завжди повертався на подвір’я рідної ферми. Там він тепер і спочиває.
Олександр БОЙЧЕНКО