Кожен, хто розгорне книгу Богдана Гаврилишина "Залишаюсь українцем" (К.: ПУЛЬСАРИ, 2011), отримає потужний заряд оптимізму. Ця книга не роман, хоч пригод, мандрівок, зустрічей оповідача зі звичайними і незвичайними особами у ній вистачить на кілька романів. Богдан Гаврилишин, один з найавторитетніших у світі фахівців з питань ефективності управління, розповідає про своє життя від найранішого дитинства, яке щасливо проминало в батьківській садибі неподалік галицького містечка Бучач. Перший чіткий спогад пов’язаний із партнером його батька з торговельних оборудок, який доброзичливо вщипнув малого Богданка за щоку і подарував йому десять польських грошів. Той чоловік був євреєм. Напевно, про це Богдан довідався трохи пізніше, та щипок і подаровані гроші відклалися у пам’яті як поєднані між собою речі.

Минуть десятиліття, і один з найвідоміших у світі фінансистів Джордж Сорос у своєрідний спосіб познайомиться з директором МІМ (Міжнародний Інститут Менеджменту, м. Женева) і членом Римського клубу Богданом Гаврилишиним. Це станеться в Ганновері під час вечері, яку організував міністр-президент Нижньої Саксонії для учасників конференції, ініційованої Римським клубом. Сорос поцікавився походженням Гаврилишина. "Коли я сказав, що я українець, Сорос одразу ж відреагував: "О, антисеміт!" – Я різко запитав: "Чому це? Чи в мене так на лобі написано?!" Так чи так, а знайомство Сороса з Гаврилишиним призвело до створення в Україні Міжнародного фонду "Відродження".

Серед знайомих професора Гаврилишина – президенти, прем’єр-міністри, сенатори, депутати, громадські діячі і навіть поети, представники різних країн обох земних півкуль, та він не забуває і про приятелів своєї юності. 1971 року йому разом із дружиною Лені (Леонідою) вдалося відвідати в рамках офіційного візиту до Радянського Союзу рідне село Гаврилишина Коропець на Тернопільщині. Після звичного тоді офіціозу і гарної перекуски на кордоні коропецьких земель подружжя вирушило авто з водієм у бік Бучача. Водій погано знав дорогу, а Гаврилишин добре орієнтувався. Вони знайшли хату батьків друга дитинства Гаврилишина Міська і довідалися від них про його теперішню адресу в Бучачі. "Ми знайшли його квартиру. Було близько першої години ночі. Коли я постукав у двері, якийсь час панувала тиша. Потім їх відчинив наляканий чоловік, і я одразу сказав: "Міську, це я, Данко". Він глянув на мене недовірливо, але впізнав моє обличчя. Для нього це було наче диво. Місько впав на коліна й поцілував мою руку. Я плакав від щастя, але зважаючи на жест Міська, це був один з найболючіших моментів мого життя. Ми трохи поговорили про моє життя на Заході та його життя у Сибіру".

Ці вихоплені з книги епізоди можуть дати уявлення про діапазон оповіді і про відкритість оповідача до найрізноманітніших життєвих колізій. Як на мене, саме ця відкритість і була рушійною силою професійного успіху професора Богдана Гаврилишина. Ще в юності під впливом батька і старшого брата він засвоїв декілька керівних принципів, які допомогали йому налагоджувати стосунки в різних середовищах і країнах: бачити в людях їхні добрі риси, бути впевненим у власних силах і можливостях, постійно вчитися. У повоєнних таборах для переміщених осіб у Німеччині двадцятилітній Гаврилишин зумів керувати підрозділом з постачання. У Канаді, куди він потрапив як лісоруб, Гаврилишин став студентом Торонтського університету, членом Крайової ради Пласту, консультантом консалтингової компанії Orr Associates, для якої зробив свій перший технічний винахід, а згодом – магістром прикладних наук та інженерії, співробітником потужної світової компанії з виробництва алюмінію Alcan. Саме ця компанія була засновником Центру навчання менеджменту, переіменованого пізніше в Міжнародний Інститут Менеджменту, який Богдан Гаврилишин очолив 1 жовтня 1968 року. Щоб пояснити впливовість ЦНМ, вистачить сказати, що саме з відзначення 25-ліття ЦНМ почався Світовий економічний форум у Давосі.

Директорування у ЦНМ сприяло новим важливим знайомствам, запрошенням на лекції в десятки і десятки країн. Бразилія, Чилі, Венесуела, Індія, Іран (в останні роки правління шаха), Японія... Богдан Гаврилишин зауважує: "У період від 1970 до 1990 рр. я побував більш ніж у 70 країнах світу на всіх континентах, у деяких – неодноразово і щось робив у кожній із них. Проте лише в кількох країнах моє перебування і праця мали значний вплив". Професор називає ці країни: Австралія та Аргентина. А з 1988 року Богдан Гаврилишин, вийшовши на пенсію, щоразу більше присвячується українським справам. Один із заключних розділів книги вже самою своєю назвою підказує його рівень заангажованості – "Радник трьох прем’єр-міністрів" (Ющенка, Кінаха і Януковича). Та українські справи, вочевидь, виявили свою специфіку, яку всі ми, в Україні сущі, добре знаємо. Деякими своїми спостереженнями з читачем ділиться й автор, та відчувається, що багато чого залишилося за кадром. Що ж, цей ексклюзивний український досвід Богдана Гаврилишина може стати матеріалом для ще однієї книги нашого знаменитого земляка і сучасника.
Віктор НЕБОРАК