Називали його Отаманом...

Називали його Отаманом, закоренілим космополітом, а ще – Людиною Пограниччя, будівничим польсько-українського порозуміння. Він був кавалером ордена Білого Орла, професором, почесним громадянином Коломиї, Галицьким Лицарем і зовсім уже рідкісним птахом – українським лібералом. Богдан Осадчук був людиною з надзвичайним почуттям гумору, а тому хочеться продовжити перелік його титулів у стилі Андруховичевої "Перверзії", герой якої Станіслав Перфецький мав безліч імен, зокрема – bimber bibamus. Один із співбесідників Богадна Осадчука (тут у слові співбесідник відлунює його польське значення – співучасник застілля), вислухавши одну з його численних авантюрних історій, коротко зауважив: "То ви не Осадчук, а Мосадчук!"
Але повернімося до серйознішого тону. Богдан Осадчук друкував свої тексти під різними псевдонімами. У найвпливовішій цюрихській газеті 1960-1970 років Neue Zurcher Zeitung він виступав як Александер Кораб і був неперевершеним коментатором та аналітиком подій у Східній Європі. І – згідно зі свідченням іншого не гірше поінформованого співбесідника (у тому ж спільному українсько-польському значенні) – саме під цим прізвищем він потрапив до "совершенно секретных" списків як людина, особливо цікава тодішньому КГБ.

Звісно, у Совєтському Союзі – попри весь авантюрний спосіб життя – Богдан Осадчук не побував. Хоч і мав запрошення генсека Хрущова, який спочатку хотів "звільнити" його з цюрихської газети, та згодом, познайомившись, виявив "щиру" симпатію до впливового журналіста. Щоправда, у далекому 1939 році в Осадчука самого було таке бажання. Після початку 2-ї світової війни і поділу Речі Посполитої поміж гітлерівською Німеччиною та сталінським Советським Союзом 19-річний український патріот із лівими поглядами вирішив податися до спільної німецько-совєтської комісії з обміну населенням, переконаний, що совєтська Україна – це все ж Україна і що його місце – саме там. Однак уже перше запитання виявилося "на засипку":

– Ваша фамилия? – запитав член комісії, офіцер НКВД.

– Я прийшов сам, без родини, – відповів юнак. Подальший "обмін думками" викликав бучу в совєтській частині комісії і сміх у німецькій. Юнак повернувся під німецьку окупацію.

Так закінчився його флірт із комунізмом, який міг виявитися смертельно небезпечним для молодика. Подальші спроби знайти прихисток під час війни запровадили його на Холмщину, де в Українському допомоговому комітеті він співпрацював з майбутнім Митрополитом Степаном Скрипником, надаючи допомогу не лише українським втікачам, але й щосили намагаючись щось зробити для полонених червоноармійців, запроторених після початку німецько-совєтської війни за колючий дріт і приречених на голодну смерть. До кінця своїх днів Богдан Осадчук не міг спокійно згадувати ті жахливі картини.

Початок 1940 років – це був час його флірту з націоналізмом, який однак виявився так само нетривалим, як попередній, і, звісно, так само смертельно небезпечним. Цей час залишив по собі травму братовбивчої війни між бандерівцями та мельниківцями. У підсумку обидва флірти закінчилися довічною відразою до всіх без винятку тоталітарних ідеологій.

Саме тоді, на початку 1940 років один із давніх українських петлюрівських емігрантів порадив Богданові Осадчуку спробувати сховатися від війни у столиці ІІІ Рейху – згідно з приказкою, що найтемніше – під ліхтарем. Відтоді аж до 2011 року постійною адресою Богдана Осадчука став Берлін. Проте до кінця свого життя він не вважав це місто своїм. І таке несприйняття, мабуть, можна зрозуміти.

Залишитися у Німеччині Осадчукові допоміг випадок, а радше типово західноєвропейська освіта німецького офіцера – з глибокими східноєвропейськими прогалинами. На запитання про місце народження Осадчук відповів правду: Коломия, Галичина. Для німецького вуха це прозвучало як прояв невігластва, адже Коломеа – в Італії, а Галіція – в Іспанії. Ставши коломийським італійцем (польскою мовою існував вислів "англієць із Коломиї" – синонім чогось геть неправдоподібного й авантюрного), Осадчук і не підозрював, що це непорозуміння після війни ще раз відведе від нього смертельну небезпеку. Адже у повоєнній совєтській окупаційній зоні на українців полювали і примусово повертали їх "на історичну батьківщину", "где так вольно дышит человек". Енкаведист, якому Осадчук показав свій документ, махнув рукою і сказав своєму напарнику: "Какой то ср…й итальянец".

Початок 1950 приніс холодну війну, але й перші спроби не допустити розколу європейського континенту. Однією з них був Конгрес свободи культури, який проходив у поділеному Берліні. Саме під час Конгресу відбулася перша зустріч Богдана Осадчука з головним редактором еміграційної "Культури" Єжи Гєдройцем та його соратником і співзасновником журналу, видатним художником Юзефом Чапським. Так почалася співпраця Осадчука з "Культурою", яка тривала півстоліття, і дружба з обома аристократами духу, яку перервала тільки смерть Чапського і Гєдройця. Постійним автором започаткованої на сторінках "Культури" української хроніки був Берлінець, БЕО, себто – власне Богдан Осадчук. Підпаризький Мезон Ляфіт став другим домом Берлінця, а гості цього дому – зокрема Чеслав Мілош, Вітольд Гомбрович, Вітольд Ворошильський чи на покоління молодший Адам Міхнік – його друзями.

Листування редактора "Культури" з Богданом Осадчуком – це об’ємний том, без ознайомлення з яким важко зрозуміти, за яких складних умов починалося польсько-українське порозуміння і які перешкоди доводилося долати на цьому шляху. Це був початок партнерської співпраці, коли хіба що візіонер міг мріяти про вільну Польщу і вільну Україну в об’єднаній Європі. Геополітичні зміни після Ялтинської угоди поділили Європу – здавалося тоді – надовго. Тож і мрії про європейськість України, ба навіть Польщі, здавалося, не мають нічого спільного з політикою. А Богдан Осадчук був людиною, яка не мислила себе поза стихією політичного життя, аналітиком, який прекрасно розумів механізми політики, реалістом, а не мрійником. Однак він звик повторювати, що без візії немає політики, а є лише політичні ігри. І, як виявилося, мав рацію.

Внесок Богдана Осадчука у справу польсько-українського порозуміння був належно оцінений, зокрема, президентом Александром Кваснєвським, який не лише нагородив його найвищою державною нагородою Польщі, а й охоче користувався порадами літнього професора.

У часи, коли Богдан Осадчук формувався як особистість, українці, поляки і німці ворогували між собою. Але він зумів стати людиною водночас української, польської та німецької культур. Він також ніколи не забував про культуру єврейську – невід’ємний елемент міжвоєнного співіснування у Другій Речі Посполитій. Усе своє повоєнне життя Осадчук присвятив нормалізації стосунків, перед усім – поміж поляками та українцями. Без нього польсько-українське порозуміння на зламі минулого й нинішнього століть було б набагато складнішим. Вірю, що спадщина, яку нам залишив Богдан Осадчук, дозволить не схибити і продовжити справу українського ліберала, громадянина світу та незрівнянного оповідача історій.
Оля ГНАТЮК