Є режисери, яких упізнаєш з одного кадру. Іноді це, так би мовити, технічна впізнаваність. Наприклад, якщо ви бачите акторів, перетворених на анімацію – це, наймовірніше, Роберт Земекіс. Або, скажімо, на екрані з’являється Вуді Аллен, і ми вже точно знаємо, хто режисер фільму… Втім, щодо Аллена я, мабуть, несправедлива. Його стрічку можна впізнати й тоді, коли малого страшка в окулярах зовсім немає в кадрі. Йдеться про особливу атмосферу, ледь вловимий настрій, який справжні майстри вміють передати своїм творінням. Саме таким майстром є іспанський режисер Хуліо Медем.

Лікар, журналіст і режисер

Шлях Медема до кіно був непрямим і трішки петляв. Він народився 21 жовтня 1958 року в курортному місті Сан-Себастьяні, що в Країні Басків. Сан-Себастьян відомий не лише як найбільш престижний курорт Біскайської затоки, а ще й як місце проведення найбільшого в Іспанії кінофестивалю. Фестиваль там проводять з 1953 року, тож маленький Хуліо з раннього дитинства мав змогу спостерігати зблизька зірок, а відтак і переглядати найцікавіші прем’єри. Кіно захопило його, але не більше, ніж будь-якого "кінолюбителя", який може відрізнити артхаус від мейнстриму і знає, що таке італійський неореалізм чи французька нова хвиля. Навіть короткометражки, які Медем почав знімати на любительській техніці мало не школярем, були тільки хобі. Натомість1985 року він закінчив Університет Країни Басків, де вивчився на лікаря. А невдовзі його занесло в журналістику. Щоправда, спеціалізовану: в щоденній газеті La Voz de Euskadi Медем вів колонку про кіно. Пізніше почав писати для кінематографічних журналів, і у професійних колах його вже сприймали як кваліфікованого кінокритика.
1990 року Хуліо Медем наважився перейти від теорії до практики і зняв повнометражну стрічку "Корови", яка досі вважається неперевершеною в його доробку. Фільм розповідає про три покоління двох сільських баскських родин. Їхні долі вигадливо переплітаються, створюючи той дивовижний людський орнамент, яким зачаровує Медем у кожній своїй стрічці. Любовні трикутники і квадрати, кола самотності, прямі та хвилясті лінії намірів і вчинків. Усе це доповнюється насиченими барвами природи, еротики і легкої містики. Починаючи з першого фільму, Медем незмінно використовує у своїх творах прості та складні символи, часто відсилає глядача до світової культурної спадщини (то якась знаменита картина з’явиться в кадрі, то музичний фрагмент прозвучить). Так загалом можна визначити почерк режисера. Але те, за чим ви обов’язково впізнаєте кожен його фільм, визначенню не підлягає. Це можна тільки відчути.

Співець жінок і сексу

Подібно до свого видатного співвітчизника Педро Альмодовара, Хуліо Медем – співець жіноцтва. Йому навіть вдалося зняти фільм, який критики оголосили "феміністичною декларацією". Йдеться про "Бентежну Анну", мелодраму 2007 року. Головна героїня стрічки, юна художниця, після випадкового сеансу гіпнозу дізнається, що носить у своїй підсвідомості спогади про життя багатьох дівчат, які загинули в 22 роки. Анні ж тепер – 21… Насправді режисер присвятив фільм своїй молодшій сестрі Анні, яка також була художницею і загинула в автомобільній катастрофі. Тож він пройнявся таким співчуттям до своєї героїні, так гостро пережив її драму, що всі чоловіки довкола Анни справді почали виглядати монстрами.

Медем обожнює своїх героїнь. Жінки в його фільмах ідеальні або ж близькі до ідеалу: вродливі та жіночні, віддані та ніжні, пристрасні та відважні. Наприклад, Люсія й Елена у стрічці "Люсія і секс" – одна краща за іншу, неможливо вибрати! Не дивно, що головний герой мав із цим проблеми. Навколо прекрасних жінок все обертається й у фільмах "Руда білка" та "Земля". Апогею ж Медемове замилування жінками досягло у фільмі "Кімната в Римі". Двох чарівних молодих жінок – іспанку та росіянку – доля зводить в одному з барів італійської столиці. Між дівчатами одразу ж виникла симпатія, й іспанка запропонувала продовжити розмову в номері готелю, де вона зупинилася. У готелі симпатія перетворюється на справжню пристрасть. Власне, весь фільм складається з лесбійських сексуальних сцен та розмов між головними героїнями. Вони розповідають одна одній про своє життя, і якось одразу ясно, що правди в цих історіях відсотків п’ять. Але слухати їх цікаво – як співрозмовницям, так і глядачам. Дивитися також цікаво, тим паче на таких акторок. Іспанку зіграла Елена Анайя, яка незабаром стане такою собі новою Пенелопою Круз. Адже вона знялася в найновішому фільмі Альмодовара, показавши світові нереальну вроду і фантастичний талант (хоча Медем відкрив її першим, ще в "Люсії і сексі"). А роль росіянки в "Кімнаті в Римі" виконала українка Наташа Яровенко. Вона народилась і навчалася в Одесі, а 2000 року разом із батьками переїхала до Барселони, де мешкає і нині. Можливо, це буде ще одна зірка, яку відкрив Хуліо Медем. Проте для голлівудського старту їй знадобиться робота з більш "розкрученим" режисером.

Сам же Медем розкрутки наче уникає. Він навіть відмовився від продюсерської пропозиції Стівена Спілберга стати режисером фільму "Маска Зорро". Прочитаний сценарій не знайшов відгуку в душі Медема, а можливість збільшити в рази свої гонорари і стати відомим на весь світ для нього не така важлива. Натомість Хуліо Медем спродюсував гостросоціальний фільм "Я також" про чоловіка із синдромом Дауна, який бореться за право жити звичайним життям. А ще знімає документальні фільми про свою малу батьківщину Країну Басків. Адже комусь треба долати стереотипи про сепаратистів-терористів.

Найновіша робота Медема – одна з новел кіноальманаху "Сім днів у Гавані". Це чергова відповідь уже легендарному проекту "Париж, я люблю тебе". Медемова новела називається "Спокуса Сесилії" і розповідає, звичайно ж, про жінку.
Оксана ДРАЧКОВСЬКА