Конкурсів та рейтингів, які визначають свою найкращу книжку року, на світі існує багато. Лише загальноукраїнських – зо чотири. Збірка Віталія Жежери "Господні комарики" в тих конкурсах та рейтингах перемоги ще не здобула, але, наприклад, я і не потребую офіційних підказок, щоб знати, яка з цьогорічних новинок сподобалась мені найбільше.
Що цікаво: у, так би мовити, профспілковому значенні слова Віталій Жежера письменником не є. За фахом він театрознавець (вступивши років сорок тому до Київського інституту імені Карпенка-Карого, Жежера почув від свого дядька: "Ну, і то робота – афіші клеїтимеш"). За "родом занять" – ось уже понад чверть століття журналіст. А однак його писані для "Газети по-українськи" і видані тепер у книжковому вигляді колонки – це без жартів велика література. Точніше, з жартами, але все одно велика. Хоч і малого формату: найбільшою за обсягом у збірці є двосторінкова авторська передмова. Решта 198 текстів – по одній сторінці кожен.
До якого жанру ці тексти належать – сказати важко та й не дуже треба. Театральному режисерові Сергію Проскурні вони "нагадують маленькі п’єси: завжди наповнені сильними характерами, виразними подробицями". Тим часом письменниця і журналістка Світлана Пиркало відзначає магію Жежериного письма, а поет і прозаїк Павло Вольвач просто називає його мініатюри "жежеринками". І це правильно, бо Жежера – сам собі і жанр, і рід, і напрям. А вже Андрій Бондар – той взагалі хвалить Жежеру за еталонними мірками: "Не перебільшу, якщо скажу, що після фільмів Олександра Довженка, живопису Катерини Білокур, поезії Миколи Вінграновського, музики Володимира Івасюка проза Жежери – найбільш безпосередній вияв українського генія".
Своєю чергою я не перебільшу, якщо скажу: колонки Віталія Жежери – це єдиний на моїй пам’яті приклад захоплено-прихильного ставлення до текстів колеги з боку всіх – часто геть різних, як ті ж Вольвач із Бондарем – літераторів. Та що там літератори: навіть на Інтернет-форумах (а вони, як відомо, в Україні окуповані переважно людьми, психічно розладнаними) під Жежериними колонками зазвичай панує атмосфера вдячної доброзичливості. Цілком пояснити цей загадковий вплив Жежери на читача я не можу, але можу придивитися уважніше до "змісту й форми" його писань, до його ЩО та його ЯК.
В одному з вельми нечисленних інтерв’ю Віталій Жежера зізнався: "Я суджу у нормальний "хуторянський" спосіб. Уяви собі хутір як модель світу: чого там не вистачає? Мудрій людині там все є: небо є, вода є, дерево є, земля є – досить. Власне кажучи, уважно вдивляючись у свій хутір, я можу і не знати європейського контексту, але я його вгадаю, відчую, чого не вистачає для гармонії".
Насправді зі "свого хутора" автор "Господніх комариків" дві третини життя тому перебрався до столиці – з усіма її театрами, газетами, євразійськими контекстами і підземними переходами. Тобто – як на "діяча української культури" – вчинив досить типово. Зате не зовсім типовим – і як на "діяча", і як на "селянського сина" – виявилося Жежерине співіснування з Києвом. Бо значно типовішими для "понаєхавших" є або таке остоличення, що куди там корінним киянам, або старозавітні за пафосом прокльони на адресу вампіра-мегаполіса, який лише те й може зробити з українцем, що висмоктати з нього щиру трипільську душу.
Натомість у Віталія Жежери – ані снобізму, ані ненависті. А лише самоіронічне усвідомлення необхідності жити в цьому не найкращому і не найгіршому місті, де, звичайно, трапляються різні неприємності, але й приємні зустрічі також – як от із поетом Миколою Воробйовим чи двома десятками горобців "на квадратику споришу посеред асфальту". А ще – навіть на Київ іноді спадають не менш благодатні дощі й сніги, ніж, приміром, на село Сулимівку Яготинського району.
Втім, частіше, здається, Жежера пише все-таки не про Київ. Або починає про Київ, але асоціативними стежками раз у раз пробивається на свою малу батьківщину. І ось в умінні кількома словами занурити читача в цей раптом згаданий чи щойно відвіданий "часопростір" Жежера в нашому письменстві не має собі рівних від часів Стефаника. З тією різницею, що від його коротких і сильних сільських "новин" стає не страшно, а світло. І в цьому серпневому світлі все – від діда Безкакошки і дівчат старих часів до хороброго "хомняка" і заголовкових комариків – постає в такій повноті картини, наче воно й не Жежерине, а наше з вами.
Як він про них пише? Ніби зрозуміло: якщо вже пишеш, то писати треба добре. Але й серед письменників не всі здогадуються про один парадоксальний секрет. А саме: писати добре – не достатньо. Треба ще й писати достатньо добре, аби не писати занадто добре. Бо справжня майстерність полягає не в тому, щоб виробити стиль, гладенький як емаль. А в тому, щоб знати, де на поверхні стилю залишити тріщинки, крізь які пробиватимуться до читача барви, запахи і звуки того, що ти змальовуєш. Чи треба додавати, що тріщинки ці у майстрів своєї справи бувають різними за розміром і формою – залежно якраз від того, чию присутність ми повинні під ними відчути?
З погляду ортодоксальних коректорів та вчительок української мови, в кожному тексті Жежери знайдуться "неправильні" слова, всілякі граматичні чи логічні неузгодження і просто кострубаті фрази. Наприклад: "Є люди, які жили давно, тому ми їх не бачили". Або: "Поміж того, що не любила моя мати, вона не любила зеленого борщу з кропиви, польових чайок-чибісів і німців". Або: "Моя кума дуже молодша од мене. Вона журналістка, і їй зручно, що я в неї є: у мене можна взнати думку старшого покоління про те чи се". Або про блузку, яка перед концертом художньої самодіяльності не хотіла застібатися на грудях однокласниці: "І тоді сестра надірвала там щось іззаду, й воно застебнулося спереду. Співати ж треба до людей передом, а що там ззаду – то вже таке". Або ось це, також одне з моїх улюблених: "Коровами дражнять дівчат. А це б міг бути й комплімент, коли йдеться про добру істоту з великими очима, які дивляться в туман. От що таке корова". Перепишіть ці речення "по-правильному" – і пропаде не лише магія стилю, а й цілий Жежерин світ – разом з емоціями, які він у нас викликає.
Сам автор про свою збірку каже так: "Це щось на взірець внутрішнього щоденника, де важливі не так самі події, як інтенсивність їхнього переживання. Те переживання важливе сьогодні, а вже завтра навіть тобі самому здається дивним". Ну, це він даремно. Бо є переживання, які були давно, але, вихоплені уважними очима з туману пам’яті і зафіксовані теплою рукою, вони не псуються ні від газетних шпальт, ні від книжкових сторінок. От що таке Жежера.
