Режисер-портретист

Кінорежисер Леонід Осика прожив 61 рік, зняв чотирнадцять фільмів і став класиком українського кіно ще за життя. Проте це неофіційне звання було б йому забезпечене і за один лише "Камінний хрест" – незаперечний шедевр. Художник Георгій Якутович, який прославився своєю роботою в "Тінях забутих предків", вважав "Камінний хрест" досконалішим за "Тіні…". Він, до речі, працював художником-постановником практично в усіх стрічках Осики. Але не тому, що приятелював із режисером, а тому, що цінував його "відчуття правди".

Посилка з Італії

Насправді Осика й сам був художником. Він ще у школі став призером Міжнародної школярської олімпіади з малювання, за що отримав з Італії пречудову посилку з олівцями, пензликами, фарбами, альбомами… Батьки-робітники дуже пишалися своїм талановитим слухняним хлопчиком, і в 15 років відпустили його з рідного Києва до Одеського художньо-театрального училища. Там він здобув фах художника-гримера-портретиста і, власне, залишився ним на все життя. Ніхто краще за Осику не вмів працювати з крупними планами акторів, ніхто не відкривав так багато нових облич і не показував у несподіваному ракурсі "старі".

Після Одеси Леонід Осика зробив спробу вступити до Всесоюзного державного інституту кінематографії. Йому сказали, що він не пройшов за конкурсом, але дещо згодом сам Сергій Герасимов викликав його на навчання. У Москві Осика зняв свою першу короткометражну стрічку і зустрів першу дружину – Антоніну Лефтій. Саме вона своїм меланхолійним обличчям прикрасила найкращі роботи режисера. Саме її вроду "режисер-портретист" Осика закохано зобразив у дипломному фільмі "Та, що входить у море". Втім, головною героїнею цієї маленької стрічки була маленька дівчинка. Ще там були її батьки, якісь люди і безмежна та прекрасна стихія. Осика хоч і закінчував інститут у Москві, знімати дипломну роботу приїхав до Києва. Там йому все було рідніше, ближче і – ніде правди діти – доступніше. "Та, що входить у море", як тепер кажуть, "вистрелила".

Резонанс від стрічки виник чималий. Одні казали, що це шедевр, інші зневажливо називали фільм кіноетюдом. Комусь було нічого не зрозуміло, комусь нудно, а хтось передивлявся фільм десятки разів. Однак майже ніхто не заперечував, що це і є справжнісіньке поетичне кіно.

Цілком очікувано цю дипломну роботу Леоніду Осиці не зарахували. Тоді він швиденько "змайстрував" новий фільм "Хто повернеться – долюбить" про солдата-поета, який не повернувся з фронтів другої світової. Матеріал Осика отримав відмінний – сценарій самої Ліни Костенко, що мав назву "Перевірте свої годинники". Цього разу він слухняно виконував усі вказівки студійного керівництва, перезнімав, переробляв... Костенко, проглянувши відзняте, відмовилася від свого авторства, а ось Осиці було не до принципів: він мусив захистити диплом, щоби мати змогу створити головний фільм свого життя.

"Кіно – то пусте"

Роботу над "Камінним хрестом", знятим за мотивами новел Василя Стефаника, Осика почав з музею письменника. Там він разом із Георгієм Якутовичем та наймолодшим сином Стефаника Кирилом випив не одну пляшку, обмірковуючи майбутній творчий процес. Кирило Васильович при цьому постійно примовляв: "Кіно – то пусте. Давайте вип’ємо". І гості не заперечували. Систематичне та інтенсивне вживання алкоголю не лише не заважало, а й сприяло режисерові в роботі – свідчили колеги. Якутович, наприклад, вважав, що це надавало виваженій творчості Осики чарівної спонтанності. Проте аж ніяк не додавало здоров’я самому режисерові, тож невдовзі, заляканий гіпертонічними кризами та замучений докорами рідних, Леонід Михайлович "зав’язав".

Над "Захаром Беркутом" він працював уже здебільшого тверезим, а там потрібно було багато сміливості. Річ тут, мабуть, і не в алкоголі, а в натурі режисера. Він категорично не сприймав насильства як у житті, так і на екрані, тому батальні сцени були йому геть не до душі. Сцену вбивства Максима він навіть доручив знімати Борисові Савченку, який працював помічником головного режисера на зйомках.

Наступний фільм Осики – "Дід лівого крайнього" – на екрани не вийшов. А у головній ролі там знявся геніальний Микола Яковченко. То була його остання робота в кіно. Самого "лівого крайнього" – футболіста й онука головного героя – зіграв видатний динамівський форвард того часу Анатолій Бишовець. Історія з "невиходом" стрічки досить темна. Дехто з критиків вважає, що вона просто була невдалою чи – більш відверто – провальною. Інші ж стверджують, що то просто почався наступ на українське кіно.

Друге видається більш імовірним, зважаючи на тему наступного фільму Осики. "Тривожний місяць вересень" розповів глядачам ідейно правильну історію про боротьбу вчорашнього солдата-розвідника із бандою українських буржуазних націоналістів. Перш ніж взятися за цю роботу, Осика пропонував керівництву студії багато різних, неісторичних сценаріїв, але всі було відхилено.

"Тривожний місяць вересень" став такою собі індульгенцією для "грішного" режисера, тож він почав знімати те, про що давно мріяв. Наприклад, "Етюди про Врубеля". Сценарій до цього фільму Осика писав у співавторстві із Сергієм Параджановим. Феєричний фантазер Параджанов вигадав купу яскравих епізодів, які треба було знімати у Венеції. Звісно, коштів на таке ніхто не дав, тож обмежилися рідними натурами. Зате якими! В епізоді "Страсний четвер", який фільмували на території Києво-Печерської лаври, було задіяно 700 осіб. Для кіностудії Довженка – грандіозні масштаби.

Леонід Осика помер десять років тому, у тривожному вересні 2001-го. За часів незалежності він встиг зняти лише один фільм – "Гетьманські клейноди". Щоправда, саме в незалежній Україні до нього нарешті прийшло офіційне визнання у вигляді двох найважливіших премій – Національної імені Шевченка та Державної імені Довженка. Але на тлі важкої хвороби режисера і загального розвалу кінематографічної галузі ці нагороди виявилися невеликою втіхою. Останні роки життя Леоніда Осики були сповнені мук. Безмовний і прикутий до ліжка, він наче став уособленням цілого українського поетичного кіно, яке зазнавало переслідувань у часи СРСР, але пішло від нас, аж коли дочекалося "рідної" держави.