Колекція людських типів

У передмові до "Гербарію коханців" Юрій Іздрик зазначає: "Свого часу я характеризував феномен Сняданко, як анти-Забужко… Однак новий роман Наталки Сняданко – такого ґатунку, що в українській жіночій прозі його взагалі нема з чим порівняти. Це не колекція любовних історій, а дійсно гербарій певних людських типів з дивними, часом кафкіанськими стосунками між ними".

Яскравим прикладом цього "кафкіанства" є взаємини між кількома поколіннями персонажів, і лише наприкінці твору читач дізнається, яким чином вони пов’язані між собою, а також усвідомить містичну властивість певних речей повторюватися у житті різних людей. Одним із головних героїв "Гербарію коханців" є художник Орест, який працює оформлювачем книг у видавництві. У дитинстві батьки змушували хлопця грати на скрипці, хоча в нього не було слуху. Натомість Орест гарно малював. "Його хист до малювання був настільки ж очевидним, як відсутність здібностей до музики. Очевидно це було всім, окрім батьків". У студентські роки він познайомився та згодом одружився з Оленою, яка стала матір’ю двох його дітей – Петра і Степана.

Батько Олени, Лесь Петрович, був деканом одного із факультетів у виші та іконописцем за покликом душі. Основною вадою його характеру можна вважати демонстративну релігійність. "Головним елементом його релігійності було бажання виправити усіх довкола себе, вказати їм на їхню гріховність, хибність рішень чи вчинків, бажання навернути їх на путь істинний".

Лесь Петрович ніколи не проголошував своїх монологів просто так. Йому завжди потрібно було апелювати до співрозмовника, а якщо той виявлявся недосвідченим і замість "мовчки кивати на все сказане намагався додати власні міркування або, боронь Боже, заперечити сказане, Лесь Петрович страшенно обурювався". Загалом він жив за принципом: усі в родині мають дотримуватись релігійних приписів, які він сам запровадив. До прикладу, телевізор дивитися гріх, але "іноді переглянути цікавий футбольний матч дозволяється, достатньо лише після цього тричі проказати "Богородицю" і двічі "Отче наш". Або таке: "будь-яку їжу краще готувати самому, точніше, спонукати до її приготування жінок, аніж купувати готовою".

Із часом Лесь Петрович втратив інтерес до своєї роботи в університеті й усе частіше зазирав до чарки. Після загадкової смерті чоловіка його дружина стала активною пропагандисткою дивакуватих теорій свого благовірного, постійно втручаючись у життя дочки та зятя. У підсумку чи не це й стало однією з причин розриву між героями та втечі Олени на заробітки до Італії.

Інше коло любовних стосунків розгортається довкола Орестової коханки, школярки Ірини. Це незвичайна дівчина, яка відрізняється від своїх однолітків здатністю мислити та відчувати світ. "Їй дійсно важливо зберегти за собою хоча б символічне право на незгоду, потребу не поступитися бодай чимось, не дати перетворити себе на зручну в користуванні дівчинку, позбавлену недоліків та органічно інтегровану в шкільний колектив, розчинену в ньому й майже невидиму".

Ірина має велику пристрасть до читання книжок. Іноді вона навіть забуває, що навколо існує реальний світ. Вочевидь, Орест саме такий персонаж з її уяви. Він дає Ірині відчуття справжньої свободи від щоденної рутини та обов’язків. Дівчина практично не відчуває між ними різниці у віці, хоча Орест не набагато молодший за її батька.

А найцікавішою у творі є постать тети Ореста – Амалії, щоденник якої він випадково знаходить на горищі. З дитинства дівчина була розумною та сміливою, незважаючи на вроджену ваду – наявність тільки однієї груді. Понад усе Амалія любила шокувати тодішнє суспільство своїми радикальними феміністичними поглядами і надміру бурхливим статевим життям.

Героїня ненавиділа традиційний жіночий одяг, усі ці "корсети, які гірше лещат у ката, потворні велетенські капелюхи, для носіння яких треба би мати щонайменше дві голови, стрічки, мережива і незліченні нижні спідниці та білля". Зрештою, вона навіть завела свій гарем. А оскільки важка праця коло землі подобалася молодим чоловікам явно менше за перебування поруч із Амалією, то незабаром гарем перетворився на комуну зі своїми правилами та законами.

Щоденник, який писала тета, називався "Горіховий гербарій коханців". У ньому жінка фіксувала свої спостереження за хлопцями з гарему, а також способи, в які з ними можна отримувати найвищу фізичну насолоу. Багато хто з молодих чоловіків, як і тета, мали фізичні вади. Так, наприклад, у Ореста не було правого вуха, у Степана – ока, Іван мав горб, Петро був німим тощо. Усі вони вдало доповнювали один одного та створювали враження справжньої колекції тети Амалії.

На думку Ізрика, "в гербарії, на відміну від, скажімо, покадрового коміксу, кожен експонат може видаватися і першим, і останнім. Кожен персонаж може бути і головним, і другорядним. Крізь епізод проглядаються можливі розгалуження сюжету… Такий гербарій варто читати". Так чи не так, а є лише один спосіб перевірити справедливість Іздрикових слів – прочитати "Гербарій" самим. (Лілія ШУТЯК)