Венеційський кінофестиваль, який відбувається щороку в серпні або вересні, негласно вважається другим за значенням у світі – після Каннського. Професіонали від кіно подібної нумерації уникають і кажуть, що він просто інший. Мостра (так називають свій кінофорум італійці) не тяжіє до розкоші й гламуру, як Канни, але й не впадає в аскетичну офіційність, як Берлінський фестиваль. Вважається, що саме Мостра найбільш далека від політики, соціальної моди тощо, і тут сповідується кіномистецтво в чистому вигляді, без нашарувань, зокрема і комерційних.
Звісно, все це не означає, що Мостра обходиться зовсім без голлівудських зірок і тамтешніх блокбастерів. Проте виробники останніх самі намагаються цей кінофорум оминати, адже їм там здебільшого нічого не світить. Це своєрідна традиція Мостри: нагороджувати найвищими відзнаками не обов’язково щось елітарне, суперінтелектуальне, але щось, сказати б, немодне. Ось і лауреат Срібного лева за найкращу режисуру китаєць Цай Шанцзюн зняв фільм "Гора людей, людське море", який по суті є драматичним бойовиком. А важко уявити нині щось менш модне за китайський бойовик.
Розподіляючи нагороди за найкращі акторські роботи, венеційське журі могло би піти слідами каннських колег і відзначити, наприклад, Кіру Найтлі (нагадаємо, що в Каннах найкращою акторкою визнали Кірстен Данст). Але Найтлі, кажуть, зіграла вкрай погано у фільмі Девіда Кроненберга "Небезпечний метод". Не дісталися нагороди і суперзіркам Джоді Фостер та Кейт Вінслет, які представляли новий фільм Романа Поланського "Різанина". Жіночий "Кубок Вольпі" (так називається приз найкращим акторам на Мострі) також поїхав до Китаю. Його вручили акторці Діні Їп, яка зіграла престарілу хатню робітницю в стрічці "Просте життя" режисера Енн Хуей. "Кубок Вольпі" за найкращу чоловічу роль дістався ірландцю німецького походження Майклу Фассбендеру за роль еротомана у стрічці "Сором" Стіва Макквіна. До речі, цей актор зіграв аж у двох фестивальний фільмах. У згаданому "Небезпечному методі" він створив образ самого Карла Юнга.
Передбачено на Мострі ще одну суто акторську нагороду – за найкращий дебют. Її заснував свого часу Марчелло Мастрояні, тож вона його ім’я і носить. Найкращими дебютантами визнали одразу двох японських акторів – Фумі Нікайдо та Шота Сометані, які зіграли чудовий дует у фільмі Сіона Сона "Хімідзу".
Найкращим оператором став Роббі Раянс, який фільмував разом із англійською режисеркою Андреа Арнольд новітню версію класичного "Грозового перевалу". Нагорода за найкращий сценарій поїхала до Греції (фільм "Альпи" Гіоргоса Лантімоса). Один приз – спеціальний від журі – залишився в Італії ("Терраферма" Емануеле Кріалезе).
Нагороду ж за досягнення у кінематографі, яка тепер є на всіх пристойних фестивалях, отримав Аль Пачіно. 71-річний актор додав антигламуру Мострі, з’явившись на сцені в сорочці з відірваними ґудзиками. Вигляд він мав при цьому неперевершений і став, можна сказати, обличчям фестивалю. Пачіно привіз на Мостру свою режисерську роботу "Саломея Вайлда", де зіграв і самого письменника, і царя Ірода.
Ну і про найважливішу нагороду: її за фільм "Фауст" отримав з рук голови журі Деррена Аронофскі російський режисер Олександр Сокуров.
Майстер кіноживопису
Перемогу Олександра Сокурова на Венеційському кінофестивалі сьогодні проголошують тріумфом російського кіно, а ще вчора в неї ніхто не вірив. Адже Сокуров – режисер із гучним світовим ім’ям – вже багато років возить свої творіння по найпрестижніших кінофорумах. Щоразу він у номінантах, щоразу у фаворитах – і щоразу "пролітає". Та ось нарешті "Золотий лев" у його руках.
"Фауст" став завершенням сокурівської "Тетралогії зла", розпочатої дванадцять років тому фільмом "Молох" про останні дні Гітлера. Власне, спочатку вона визначалась як "Тетралогія влади": після "Молоха" був "Телець" (про Леніна) та "Сонце" (про японського імператора Хірохіто). "Фауст" із цього логічного ряду випав, тож змінилася й назва "серіалу".
Олександр Сокуров зняв свій перший художній фільм (а він багато працював і працює також як кінодокументаліст) 1978 року, та дізналися ми про нього лише через десять років. Кіно Сокурова, яке радянська цензура справно складала "на поличку" або й намагалася знищити, одразу ж стало сенсацією. Після десятиліть причесаного соцреалізму кіноглядачі побачили дещо незвичне. Це було статично, але не нудно, похмуро, але не песимістично. А ще багатозначно, метафорично і дуже-дуже живОписно (з наголосом на другий склад). Приміром, стрічка "Мати і син" 1996 року всуціль "розписана" знайомими нам з дитинства пейзажами Шишкіна та Саврасова. А "Фауст" – просто-таки галерея образів Дюрера та Босха.
З-поміж колег-кінорежисерів Сокуров вирізняється своєю любов’ю до непрофесійних та невідомих акторів. Зірок у його фільмах ви не знайдете, зате побачите людей, для яких кіно – лише цікава пригода в житті. Так, Олексій Ананішнов, який зіграв головні ролі у двох стрічках Сокурова ("Дні затемнення" та "Мати і син"), нині входить до російської ради директорів компанії "Хенкель".
А ще Сокуров полюбляє знімати кіно мовою оригіналу. Гітлер у нього розмовляє німецькою, Хірохіто – японською, а рідний глядач читає субтитри. "Фауста", природно, також озвучили мовою Гете. Втім, труднощі перекладу можуть і не торкнутися російського та СНД-шного глядача, бо на прокат стрічки начебто немає грошей. Зате німецькомовного, знятого у Празі "Фауста", Росія ймовірно висуне на здобуття "Оксара". (Оксана ДРАЧКОВСЬКА)
