Леонід Талалай у третьому тисячолітті

15 вересня у Золотій залі Львівського музею етнографії та художнього промислу чернівецький видавничий дім "Букрек" презентував у рамках 18-го форуму книговидавців збірку Леоніда Талалая "Безпритульна течія". Інтрига полягала в тому, що видання цієї книги підтримане Міжнародним благодійним фондом "Україна 3000", у Наглядовій раді якого головує Катерина Ющенко. Мені випало бути на тій презентації, і я переконався, попри відсутність самого автора книги і завдяки присутності його шанувальників, що поезія Леоніда Талалая – явище сучасне, а не лише спогад про "тиху хвилю" офіційного шістдесятництва.

Вірші Талалая читали редактор книги та модератор презентації Мирослав Лазарук, автор передмови Василь Герасим’юк, головний редактор київського видавничого центру "Просвіта" Василь Клічак і дружина поета Тетяна Винник. Прочитане засвідчило, що перше десятиліття третього тисячоліття було сповнене для Леоніда Талалая тривог і печалей.

Найнесподіваніша і водночас найпередбачуваніша зміна – вторгнення у прозору медитативну поетику, властиву Талалаєві навіть у пізні тоталітарні часи, теперішнього смертоносного соціуму, який отруює собою все – аж до води і повітря:

Хліб насущний доїдаю,
мертвою водою запиваю,
щось таке з відразою вдихаю,
що на видих сил не вистачає.

У часи, коли кожен рядок перечитувався уважним цензорським оком, а будь-який відхід від накреслень єдиної в країні партії жорстоко карався, Талалаєві вдалося створити свою поетичну оазу, куди не долинали гасла соціалістичного будівництва. Тепер чи не в кожному вірші "Безпритульної течії" всевладний соціум подає голос. Згадку про вождя світової революції маємо вже у другому вірші книги. Контекст, ясна річ, гротескний, а не ностальгійний. І весь джентельменський набір – навіть не поетичної, а бідацької безпритульності – явлено на більш ніж трьох сотнях сторінок цієї книги: марнотне минуле, убоге теперішнє, безпросвітне майбутнє.

Якщо поет, відзначений Національною премією України імені Тараса Шевченка, відчуває себе безпритульним, то тим більше нічого доброго не світить у нашій країні поетам-нелауреатам. Писання віршів – це не професія. І що швидше ця правда дійде до вух і юних, і бувалих, і посрібнених сивиною віршотворців, то менше буде образ на соціум і окремих його представників. У передмові, названій "Скрипка і скрипаль", Василь Герасим’юк недвозначно протиставляє теперішніх володарів марнотних благ і поетів: "І так виглядає, що на "святі життя" поет нині зайвий. Але що це за свято, коли вже не тільки мільйонерів, а й мільярдерів у нас більше, аніж справжніх поетів?".

Не знаю, хто підраховує в Україні число легальних мільйонерів і мільярдерів. І вже зовсім не маю уявлення, за якими критеріями визначати число справжніх поетів. Чи може справжній поет займатися ще чимось, крім поезії? Звісно, може. Про це свідчать численні приклади з нашої і світової літератур. Тарас Григорович, як відомо, заробляв собі на життя як художник і графік. І не надто переймався, яким накладом вийде у світ його "Кобзар" і чи достатнім буде грошова винагорода від видавця. Натомість радянська система перерозподілу коштів створила багато професій, про які у вільному світі й не чули. За кожний надрукований рядок радянський автор отримував належну суму. Спілка письменників залучала своїх членів і членкинь до публічних виступів, і ті виступи теж були гонорарними. Всесоюзний літературний фонд надавав різні допомоги, серед яких були навіть кошти "на передрук рукопису". Якщо автор умів не сваритися з владою, йому велося цілком непогано. Та все це безповоротно запалося у минуле.

Жодним чином не хочу ствердити, що невдоволення актуальним станом речей в новій книзі Талалая пов’язане з тим лише фактом, що самою поезією тепер не заробиш на життя. Сподіваюся, що фонд, Наглядову раду якого очолює Катерина Ющенко, подбав про те, щоб гонорар за книгу відповідав якості поезії. Було б ще втішніше, якби в Україні виник фонд, що займався б придбанням авторських прав на друк тих чи тих книжок художньої літератури, створених у роки Незалежності. Якби його засновниками і фондонаповнювачами стали бодай кілька з тих мільярдерів, яких, за словами Василя Герасим’юка, вже більше, ніж справжніх поетів, то побутом, соціальним і медичним забезпеченням вибраних поетів можна було б не перейматися. Але проблеми мільйонів "звичайних" українців, які давно вже за межею бідності і, покинуті самі на себе, невідомо як виживають "на нашій не своїй землі", не зникнуть, поки багаті продовжуватимуть багатіти, а бідні – бідніти. (Віктор НЕБОРАК)