Чимало колективів із дивізіону важкої альтернативної української музики вмирають, так і не встигнувши про себе як слід заявити. Львівський гурт "Анна" до них не належить, бо входить навіть не до п’ятірки, а до трійки тих, кому вдалося, залишаючись у своєму нелегкому жанрі, прославитися і в Україні, і за її межами. На концертах "Анни" вже вісім років поспіль аншлаги – і це заслужено, враховуючи, якими драйвовими і якісними завжди є рокові шоу гурту на сцені. Про нові горизонти колективу, досягнення й турботи спілкуюся з вокалістом "Анни" Віктором НОВОСЬОЛОВИМ.
– Останнім часом тебе часто можна побачити в журі всіляких рок-фестивалів. У Чернівцях, наприклад, ти відбирав гурти на цьогорічний фест "Тарас Бульба". Радо погоджуєшся на таку працю?
– Щодо Чернівців, то це через мою подружку Лесю Шамрай. У всіх проектах, які я роблю у Львові чи деінде, вона мені допомагає, ось і в журі запросила. Насправді у мене дуже багато роботи у Львові, хоч би й нові пісні треба писати, а ці сидіння в журі забирають дорогоцінний час…
– Поговоримо про ваш останній альбом "Срібна змія". Певно, багато хто помітив паралелі у назві з Gold Cobra славнозвісних Limp Bizkit. Чи це не плагіат?
– Ні, нічого спільного. Я був на їхньому концерті – презентації цього альбому, так само, як і на концерті гурту Korn – батьків стилю нью-метал. Звичайно, ми їх слухали і добре знаємо їхню творчість. Але наша пісня "Срібна змія" була вже років три тому, коли, я впевнений, Limp Bizkit ще й не думали називати свій альбом Gold Cobra.
– Між тим спостерігаємо, що мелодизм зник і у них, і у вас: жодних соло, лише ламані гітарні ритми.
– Останнім, у кого все було побудовано на соло, був, мабуть, Курт Кобейн. Нині вся важка музика від соло відійшла. Це колись Bon Jovi чи Aerosmith солярами поливали, а теперішня молодь соляки не лабає. Якось не пре нікого.
– А всього вісім пісень на вашому альбомі – це тому, що більше не писалося?
– Але ж там пісні по 7-8 хвилин кожна! І кожну ми писали десь по місяцю. Це як щомісяця народжувати дитину. Народили вісьмох і вже замахались народжувати. Створили велику сім’ю, яку потрібно було виводити в люди. На той момент ми були просто порожні і більше не могли нічого придумувати.
– Що довші пісні, то більше на сцені можливостей для імпровізацій. Ви імпровізуєте на концертах?
– Буває. Просто на одних концертах ти мусиш грати так, як на альбомі, а на інших можеш розслабитись і зіграти інакше. Під час туру "Срібна змія", наприклад, у Хмельницькому, в клубі "Матадор" було лише 150 глядачів, бо квитки коштували дорого, але ці люди прийшли саме на нас. І ми їм віддалися на повну. Це навіть було краще, ніж рвати тисячні стадіони. Останнім часом нам до вподоби саме такі концерти: у малому приміщенні набагато краще спілкуватися з публікою. Ми пробиваємо зараз собі виступи в Європі і хочемо поринути саме у клубне життя.
– Якими були відгуки на вашу найновішу творчість?
– Мій брат по крові з групи "Тол" Василь Прозоров, з яким ми продовжуємо робити рок-революцію в Україні, започатковану ще "Мертвим Півенем" і "Плачем Єремії", якось сказав мені: "Чувак, не парся! Ми робимо дуже кльову справу в цій країні і нам не варто переїжджати деінде. Ми робимо революцію тут, і люди через 20-30 років про це говоритимуть, що ми залишились, бо нам було що сказати молоді, якій нині тут нелегко". Ці слова я собі закарбував у мізках і вважаю, що він має рацію. Мусять бути люди, які роблять революцію, нехай і музичну, адже рок – це протест. В Україні тепер не все добре, тож нам є про що говорити зі сцени. Піднімати суспільство – це сьогодні найголовніше наше завдання. Нехай на наш концерт прийде 300-400 людей, але вони запам’ятають те, що ми їм скажемо, надовго.
– Політика прямо відображатиметься у ваших текстах?
– Для мене вона закінчилась на Майдані, коли я, як і мільйони українців, повірив, що щось може змінитися. А насправді нас дуже жорстко кинули. Тоді я вірив у те, що пропагували Ющенко і Тимошенко, бо це звучало як обіцянка позитивних змін... Під час революції відбувався фестиваль "Рок-Екзистенція", на який ми були запрошені, але захворів наш гітарист. І ми хотіли вийти на сцену і розповісти мільйону людей, що ми з ними. А тепер я сиджу ось тут з тобою, в 2011 році, і розумію, як нас обдурили.
– Чи є у тебе схема спротиву цьому?
– Схема? Фестиваль "Руйнація", який я проводжу у Львові, робиться задля руйнування стереотипів, які нам нав’язують. Ми руйнуємо в собі усе те погане, що відбувається в Україні і впливає на нас. На фест я підбираю гурти, які спроможні руйнувати неправильну свідомість українців. Я вірю своєму внутрішньому голосу, тому з гуртами помиляюся рідко. Руйную по-різному, не лише фестивалями, а й такими інтерв’ю, які, сподіваюся, багато хто прочитає.
– Що тебе наразі хвилює і може знайти відображення у нових піснях "Анни"?
– Зміни. Я кинув палити, почав менше пити, займатися спортом. Кожен день ходжу в басейн і плаваю по 2 кілометри. Хочу звернутися до молоді: не варто собі забивати мозок всілякою штучною маячнею. Подивіться на себе, як ви виглядаєте. Дихайте вільно! Звісно, це справа кожного, але я почав більше спати, покращився апетит. Мене поперло життя по-іншому! Памятайте: Гендрикс і Кобейн пішли від нас зарано…
Тарас ПІЦ
