Незалежність як синдром

Одна з найвідоміших (після "двох Україн") тез Миколи Рябчука стосується "креольства" теперішньої української влади. Небанальний епітет, та все ж занадто нетутешній, незрозумілий посполитому людові. Якщо переносити первинне значення в наші реалії, то українськими "креолами" варто було б вважати великоросів, які переїхали в Україну, здобули тут високе суспільне становище, відчули себе в боргу перед українською культурою, людністю і взагалі Україною – і вирішили присвятити себе розбудові молодої української держави. На жаль, таких українських росіян зовсім небагато, і Микола Рябчук цей невтішний факт усвідомлює з усією разючою очевидністю. Тому його "креоли" не намагаються очолити тубільні рухи за перетворення малоросів у європеїзованих українців. Рябчуківські "креоли" – колонізатори, які до тубільної культури ставляться байдуже або зі зневагою, а до тубільного населення – у кращому разі як до дешевої робочої сили.

Так сталося, що серед найбагатших громадян України поки що й справді немає мільярдерів, для яких справою честі було б оволодіти українською мовою в межах кількох тисяч слів і виразів. Для них українська мова – це все ще мова простацька, напівмова, щось на зразок польсько-російського суржику. Будеш спілкуватися, а ще гірше, думати такою мовою – не станеш успішним, пустиш за вітром усі свої накопичення і таланти, віллєшся в понуру масу наймитів і заробітчан. Позбавити сили цей забобон могли б відсилання до життєписів успішних україномовних українців, які здобули світову славу. Та й тут проблема. Славетних українців досить, але чи були вони україномовними?
Перше місце серед світових україномовних знаменитостей я б віддав гетьманові Мазепі. Безсумнівно, Іван Степанович знав ще й греку, і латину, не кажучи вже про польську з російською. Та любовні листи до Мотрі Кочубей ясновельможний писав гарною українською. Мазепу прославили романтики, серед яких і Байрон, і Гюго, і Словацький, і в певному сенсі Пушкін. Втім, статті про феномен Мазепи у книзі Миколи Рябчука "Постколоніальний синдром" ("К. І. С.", 2011) немає.

Зате є статті про славних спадкоємців союзника шведського короля Карла ХІІ – Симона Петлюру та Степана Бандеру. Цим вождям української революції не присвятили своїх творів ні польські, ні російські і ніякі інші поети рівня, скажімо, Чеслава Мілоша. Хоча усілякої партійної публіцистики, а тепер уже й історичних досліджень, як свідчать посилання на джерела у статтях Рябчука, про Петлюру і Бандеру – достатньо. Але навіть у незалежній Україні Петлюра і Бандера не пошановані належно на офіційному рівні. Чому? Тому що наш офіційний рівень аж занадто залежить від офіційної думки Кремля. І розважливий Рябчук розуміє, що "навряд чи Росія погодиться з будь-якою інакшістю українців, котра не вкладається в імперську парадигму". І далі: "Проте Варшава, можливо, почує ці аргументи, а можливо, й Брюсель. Вони повинні визнати право малих націй, яким загрожує зникнення, мати свою власну пам’ять".

Своєю чергою, словосполучення "право малих націй" щодо українців може не сподобатися багатьом українським патріотам. Більшість із нас, носіїв української ідентичності, воліє бачити свою націю серед великих, бо ж і територіально ми не обділені, і кількість населення у нас все ще достатня. Натомість Рябчук пропонує відмовитися від національного возвеличення, що є зворотнім боком національної меншовартості, і зосередитися на конкретних справах, які б вели до покращання якості життя громадян України. Питання лише: як заохотити українців покращувати самим собі якість життя, якщо вони (ми) звикли, що рішення за них (нас) приймає хтось інший? Постколоніальний синдром полягає саме в тому, що слуга опиняється без пана. Пан – це не лише визискувач, а й той, хто володіє певним знанням: чим є світ і як у ньому давати собі раду. Слуга таким знанням не володіє, хоч і може вірити у казку про те, як простий Іван пошлюбив цареву доньку. Коли слуга опиняється без пана, то найпевніше вирушає на пошуки нового, свідченням чого є багатомільйонна заробітчанська армія українців, яким незалежність надала шанс хіба що знайти роботу за межами власної країни.

Для пояснення стосунків між метрополією і колонією Рябчук застосовує літературну алюзію. Метрополія – це Робінзон, колонія – це П’ятниця. Стосунки між ними добрі, але лише поки П’ятниця кориться Робінзонові. "Як тільки П’ятниця надумує збунтуватися – оголосити себе суверенним і рівним Робінзонові, а свою культуру – самоцінною і самодостатньою, він стає найбільш зненавидженим Робінзоновим ворогом". Такий приклад може пояснити, чому Росія любить Україну як свою прислужницю і не любить як рівноправну державу, та не пояснює, чому мільйони звільнених від "гаспадіна Робінзонова" п’ятниць знову гарують у його володіннях.

У трьох розділах книги Миколи Рябчука ("Дискурси", "Комплекси", "Ідентичності") – багато гострих проблем, розв’язання яких навряд чи буде швидким і безболісним. Правду кажучи, краще б уже воно було хоч і болісним, зате швидким. Але найвірогідніше, українізація поряд із європеїзацією України відбуватиметься повільно і супроводжуватиметься "скрежетом зубовним". Не маю сумніву, що талановитий П’ятниця навчиться врешті-решт будувати сучасні дороги, прибирати сміття, вживати вишукану мову замість постколоніального суржику і ще багато чого іншого. Та, як понад сто тридцять років тому писав Іван Франко, "Ми ломимо скалу, рівняєм правді путі, І щастя всіх прийде по наших аж кістках".
Віктор НЕБОРАК

ДОВІДКА
Микола Рябчук (нар. 1953) – за освітою інженер-електромеханік, за видами діяльності поет, прозаїк, літературний критик, публіцист, перекладач. У різні часи працював заступником головного редактора журналу "Всесвіт", оглядачем відділу культури газети "День", відповідальним редактором часопису "Критика". Неодноразово перебував на викладацькій та дослідницькій роботах у США. Активно досліджує проблеми становлення національної ідентичності, формування громадянського суспільства та державо- і націєтворення. Автор різножанрових книг "Потреба слова", "Зима у Львові", "Від Малоросії до України", "Дилеми українського Фауста", "Дві України: реальні межі, віртуальні ігри", "Деінде, тільки не тут", "Сад Меттерніха", "Улюблений пістолет пані Сімпсон: хроніка помаранчевої поразки" та ін. Найновіша на сьогодні книжка – "Постколоніальний синдром. Спостереження".