Вихід книги українського поета в Польщі – давно не рідкість. Принаймні не така рідкість, як деінде у світі. Теж не дивина, що книга українського поета в Польщі виходить у перекладі давнього нашого друга і популяризатора Богдана Задури. Ну і вже зовсім закономірно, що в перекладі Богдана Задури у Польщі вийшла книга українського поета Андрія Бондаря. Бо і Задура (у співпраці з Адамом Відеманом) уже видавав раніше польською мовою збірку Бондаря "Jogging", і Бондар (у співпраці з Дмитром Павличком та Миколою Рябчуком) видавав українською збірку Задури "Поет розмовляє з народом".

А проте книга поета Андрія Бондаря "Історії важливі й неважливі" у польському перекладі поета Богдана Задури є подією особливою. І ось чому. По-перше, це книга не віршів, а прози. По-друге ж, українською мовою цієї книги взагалі не існує. Тобто тексти, з яких вона складається, звісно, були спочатку написані українською. Але відібрані й упорядковані вони спеціально для польського видання.

Що це за тексти і звідки вони взялися? Як відомо, українські літератори бувають дуже різними. Трапляються серед них сповідальники і метафористи, традиціоналісти і пост-модерністи, юні нахаби і старі маразматики... Але всі живі українські літератори мають бодай одну спільну рису: час від часу кожен із них мусить щось з’їсти. Проблема однак у тому, що література в Україні годувати літераторів категорично відмовляється. Відтак літераторам доводиться якось підзаробляти собі на кусень хліба. Спектр халтур широкий – від сільської педагогіки до столичного депутатства. Ті ж, кому вчителювати ліньки, а йти в політику западло, пишуть колонки для журналів і газет. Андрій Бондар належить саме до таких. Щоправда, в його випадку ці заробітчанські колонки все одно зазвичай виявляються літературою. У позитивному значенні цього слова. А тому не гріх відібрати кращі з них і видати під однією обкладинкою як книжку оповідань.

Бондар-прозаїк – це вже третій Андрій Бондар, якого я знаю. Точніше, другий, бо третій, на мою думку, є просто трохи дорослішим різновидом другого. Перший Андрій Бондар наприкінці минулого століття писав сповнені звукових та словесних ігор вправні римовані вірші про такі забуті в сьогоднішній Україні речі, як весна і єресь, істина і мед. Мені не шкода того Андрія Бондаря, але трохи шкода тих часів, коли ми не знати чому думали, що нашому поколінню – на відміну від усіх попередніх – нарешті вдасться. Не вдалося – і в книжці "Історії важливі й неважливі" йдеться зокрема про це.

Другий Андрій Бондар – це автор книжки верлібрів "Примітивні форми власності", яка своєю чергою увійшла складовою частиною до згаданої польської збірки "Jogging". Підозрюю навіть (та не підозрюю, а знаю, бо читав відгуки), що цей верлібровий Андрій Бондар польському читачеві – ближчий і зрозуміліший, ніж українському. І справа тут не в польській крові, хоча Бондар і стверджує, що її у нього 33,3% (цікаво, як таке може бути – не 50, не 25, а 33,3? Мав одного діда і двох бабусь? Чи двох дідів і одну бабцю?). Справа – голосно кажучи – у засвоєній Андрієм польській поетичній традиції, у якісно перетравлених вільних віршах того ж Задури, а також "серйозніших" Мілоша й Герберта чи "легковажніших" Свєтліцького й Подсядла. А ще справа – у давнішому призвичаєнні польського читача до більшої свободи поетичного висловлювання і взагалі до поезій, які читачі Бондаря в Україні "частіше називають оповіданнями".

І власне тому перехід від другого Бондаря до третього є суто умовним. Його "примітивно-власницькі" вірші були сюжетними, як прозові історії. Його нинішні прозові історії – ліричні, як вірші. Якщо їх записати так, щоб зліва було рівно, а справа криво, ніхто й не здогадається, що це – не верлібри. Зрештою, суть не в тому, про що здогадається читач, а в тому, що – завдяки згаданій культурній близькості – саме польське, а не українське видавництво здогадалося зібрати їх в окрему книгу.

Про що він їх пише? Та майже ні про що. Про повсякденність, про свої інтимні проблеми і побутові слабкості (не навпаки), про дитячі драми і підліткові трагедії, одне слово – про особисті речі, яких у світі Бондаря стає дедалі більше. Тому він їх і називає своїми. Крім родичів і знайомих, Бондар, судячи з назв оповідань, має своїх псів, рибок і гусей, своїх малярів, свідків і охоронців, свого скінхеда, свій футбол, свою електричку, свою правду, свою молитву, свою неміч і навіть свого японця та свій Парагвай – десь у лісі між Києвом і Житомиром.

Як він про них пише? Соромно сказати, але Андрій Бондар є у найзвичайнішому розумінні доброю людиною. А коли добра людина усвідомлює свою та інших людей смертність, вона, як правило, не квапиться нікого засуджувати чи виправдовувати остаточно. Навіть Папу Римського. До речі, іноді інтонація Бондаря стає ніби занадто піднесеною, як ось у розповіді про візит Папи до Києва: "Ми були один від одного на відстані якихось 8 метрів – я спеціально порахував – упродовж 0,2 секунди. Але цього вистачило, щоб відчути себе близьким до Нього і Бога". Трохи перестарався, правда? Не біда. Бо наступне речення цілком нівелює пафос і заганяє оповідь назад у русло доброго смаку: "Ми ще зо п’ять хвилин покрутилися там, почекали, може, ще якийсь папа проїде, і рушили додому".

Щодо загальної назви. Як легко зрозуміти, автор розділив свої історії на дві групи – "важливу" і "неважливу". Набагато важче зрозуміти, з якої причини одні історії опинилися серед важливих, а інші – навпаки. Перекладач Богдан Задура також не знає, за яким критерієм відбувся цей поділ, але припускає, що до важливих потрапили більш "біографічні" оповідання, а до неважливих – більш "літературні". Андрій Бондар із цією версією майже погоджується, але зауважує, що назви – це у принципі явище атавістичне: просто "кожна книжка мусить мати назву, бо існує така традиція". І додає, що важливі, тобто біографічні, історії в цій книжці так само є неважливими, бо написані автором, чиє життя до геройських аж ніяк не належить.

Так чи сяк, а в підсумку збірка Андрія Бондаря виконує щонайменше дві важливі функції. Пояснення першої знаходимо у самій книжці: "Інколи здається, що реальна місія кожного письменника – зафіксувати якомога більше життів". Друга ж функція – це опосередковане нагадування читачу, що він, читач, теж пережив чимало подібних (у сенсі зовсім інших, але все одно подібних) історій. І його життя також може виявитися набагато цікавішим, якщо він наважиться витягнути ті історії зі складу пам’яті. А вже будуть вони записані у формі віршів чи оповідань – ось це і справді абсолютно неважливо.
Олександр БОЙЧЕНКО

P.S. Зустрітися з Андрієм Бондарем та Богданом Задурою чернівчани матимуть змогу 3 вересня у рамках поетичного фестивалю Meridian Czernowitz