"ДахаБраха" – один із тих колективів, які радо запрошують із концертами за кордон, а ось у рідній Україні їх можна побачити та почути хіба що на етнофестивалях. Утворили формацію на початку 2000-х молоді фольклористи і музиканти, яких згуртував навколо себе художній керівник та продюсер столичного театру "Дах" Владислав Троїцький. Відтоді в активі групи участь у багатьох фестивалях та арт-проектах і чотири альбоми. Свою стилістику сама формація визначає як "етно-хаос". При цьому "Даха-Браха" використовує українські народні пісні, переважна більшість яких записана учасниками гурту під час фольклорних експедицій Україною. До складу групи входять: Ніна Гаренецька, Ірина Коваленко, Олена Цибульська та Марко Галаневич. На цьогорічному фестивалі "АртПоле" "ДахаБраха" потішила публіку спільними виступами одразу з двома колективами – білоруським "PortMone" та українською "Перкалабою". Саме там і спілкуємося з Марком ГАЛАНЕВИЧЕМ.
– Чи виправдав надії ваш останній альбом "Light"?
– А ми жодних надій і не покладали. У нас не було мети випустити альбом, який змінить світ. Робили те, що на той момент нам було цікаво, а саме – експериментували з різною молодіжною музикою, і це нам вдалося. Це власне така актуалізація етнічної музики на сучасному рівні.
– Усі ваші попередні альбоми – різні: то веселий, то сумний, то медитативно-трансовий... А яким буде наступний?
– Ми самі не знаємо. Музика кидає нас у певне русло, і ми ним пливемо. Можливо, наступним буде спільний альбом із "PortMone", бо програма, яку ми спільно показали на фестивалі, багатьох зацікавила: люди підходили, запитували, коли ми це будемо записувати і випускати на дисках.
– Як ви познайомилися з "PortMone"?
– Одна з учасниць нашого колективу, Ірина Коваленко, була на їхньому концерті у Києві і зрозуміла, що у нас є багато точок перетину. Звичайно, це інша музика, але може вийти плідна співпраця. Вона їм запропонувала, вони погодилися, організатори "АртПоля" зраділи такій ідеї. Ми зробили три спільні концерти – в Одесі, Києві та Харкові, отримали гарні відгуки. До того ж ми все це готували в прекрасному селі Хмельова, де були найкращі умови для творчості. Буквально за півтора тижня ми зробили повноцінну програму.
– Напевно, відвідувачам цьогорічного "АртПоля" надовго запам’ятається і запальна пісня про цигана, якого обдурили й обікрали, і яку ви зіграли з "Перкалабою".
– Цю пісню "ДахаБраха" виконувала кілька разів на концертах, але відчувалося, що наш інструментальний ряд замалий для такого хіта. Коли її зробили, одразу зрозуміли, що це "перкалабська" пісня. Тобто має бути безшабашне весілля, в чому якраз і спеціалізується "Перкалаба".
– Дуже багато гуртів працюють з етнічним матеріалом, а він же не безрозмірний? У вас ще великий запас?
– Запас, слава Богу, є. У дівчат багато ще досі не розшифрованих касет із минулих поїздок Україною. Збирали пісні від Луганщини і до Карпат. І хоча цього достатньо, дівчата все одно шкодують, що тимчасово не виходить збирати матеріал. Ми тепер зарядилися їздити фестивалями: сьогодні – тут, далі – Польща, потім – Франція, потім – Норвегія… А збирати треба, бо ще якихось 10-20 років – і все! Покоління носіїв автентики відходить і не передає її своїм нащадкам, бо й села вимирають. Народна сільська культура, на жаль, нині не може адекватно й органічно існувати.
– Як вас сприймають за кордоном?
– Поки що всюди, де ми бували, чули лише гарні відгуки. У Франції після нашого виступу довго скандували: Україна! Для нас це найбільше щастя, коли ми несемо якусь частку своєї культури, і про неї дізнаються у світі. Зрештою, це покращує міжнародний імідж України.
– А що натомість вам дає Україна? Безбідне існування?
– В Україні з концертів нам прожити неможливо. Якщо робити з цього бізнес, то треба вкладати гроші в розкрутку, робити музику заданого формату, знімати до неї кліпи, тобто змінювати себе.
– До речі, про владу. Чи з огляду на її "смаки" ваша музика має в Україні якесь майбутнє?
– На жаль, неможливо бути зовсім незалежним від влади. Якщо це українська влада, ти хочеш, щоб вона була українською, а вона такою не є. Який може бути розвиток етнічної музики з цією владою? Жодного. Який взагалі може бути розвиток культури? Ось закрився "Гоголь-фест", до якого ми причетні. І коли його організатор Владислав Троїцький пішов просити у влади грошей, вони подивилися на нього, як на прибульця. Але ми все одно будемо робити свою роботу, незважаючи на жодну владу, щоб Україну знали у світі як потенційно дуже сильну культурну країну.
– Ваш переспів австралійської формації Concord Dawn в останньому альбомі – це крок до світової інтеграції?
– Безумовно, ми хочемо бути у світовому контексті. Ми маємо бути сильними і відкритими. Як казав литовський поет і філософ Томас Венцлова: "Будь-який міжнародний контекст – це виклик". Ми повинні працювати. Велика частина України ще надто сильно занурена в совок, і нам потрібно з цим боротися. Одна з ознак совка – уявлення про другорядність українців, яке нам нав’язали і з яким українці живуть. Наші поїздки за кордон теж певною мірою допомогають боротися з цією совковістю. Люди починають розуміти: якщо їх слухають Австралія, Канада, Франція, Німеччина, Ірландія, Англія, то може ті українці не такі вже й відсталі? Треба ламати наші негативні стереотипи.
Тарас ПІЦ
