Книга Ігоря Калинця "Знане і незнане про Антонича" вже має два видання – 2010 і 2011 років, здійснених львівським видавництвом "Друкарські куншти". Друге видання – виправлене і доповнене. Розділ "Університет" написав Данило Ільницький, а розділ "Антоничі в Бортятині" – Ольга Дядинчук. Ігор Калинець додав нові розділи від себе: "Публікації", "Творчий процес", "Друзі", "Архів". Крім того, окремі уточнення і доповнення з’явилися в розділах, які були і в першому виданні: "Дитинство", "Гімназія", "Гурток україністів, АНУМ, УТБ", "Левандівська Просвіта", "Опера "Довбуш", "Недуга", "Похорон", "Портрет", "Могила", "Наречена".
Варто зазначити, що в українському культурному просторі не так часто з’являються такі біографічні студії. Більше пощастило класикам ХІХ ст. Та детальної біографії Павла Тичини чи Євгена Маланюка не знайти на полицях наших книгарень. Унікальність Калинцевої книги про Антонича ще й у тому, що це біографічна книга Поета про Поета, спроба, гідна поваги і наслідування, врятувати від забуття сторінки життя чи не найславетнішого українського модерніста.
Після стрімкого повернення Антонича в українську поезію в 1960-ті роки його постать обросла певними міфологічними нашаруваннями. Цьому сприяли коротке життя поета (1909-1937), дивовижне поєднання натурфілософізму й урбанізму, лемківське походження і львівська аура, біблійні алюзії і поетичне язичництво, врешті смерть напередодні купальської ночі. Антонича сприймали як естета, який надавав перевагу метеликові, а не краватці. Ним опікувалася у Львові таємнича "тета" (насправді дружина вуйка, старшого брата матері). У нього була чарівна наречена. Він писав лібрето до опери "Довбуш". Був незалежним від політичних партій. Заробляв літературною працею. У цей міф не надто вписувалося те, що батько Антонича був греко-католицьким священиком, парохом у селі Бортятин, розташованому приблизно за 40 кілометрів від Львова.
Життєві міфи супроводжують творчість багатьох поетів. У випадку з Антоничем було аж занадто вже міфологічно. Поезію Антонича сприймали як щось виняткове, нетутешнє, навіяне не так обставинами міжвоєнного часу з конкретикою Голодомору і пацифікації, як понадчасовими вимірами. Звичайно ж, при уважнішому прочитанні у віршах Антонича можна було знайти не лише трансцендентне. Навіть на персонажному рівні є там і вояки, і купці, і теслі, і селяни, і полісмени, і сажотруси, і горлорізи, і в’язні, і навіть стоматологи... Цікаво, що Антонич не згадує студентів, вкрай рідко пише про духовних осіб. З його поезії не вдається виокремити біографічної лінії – окремі згадки про гімназію, жодного вірша про батьків, немає і поетичних послань, адресованих конкретним особам. Виникає враження, що Антонич свідомо уникав біографізму. Та, ставши поетичною зіркою першої величини, він буде привертати щоразу більшу увагу і до свого життя.
Саме тому книга Ігоря Калинця вже посіла фундаментальне – в прямому значенні цього слова – місце. Саме з неї читач довідається, наприклад, про родовід Антонича. Дідусь по батькові Богдана-Ігоря Антон Кот був сільським господарем у селі Чертіж, що за 4 кілометри на захід від Сянока; мама Ольга походила з давнього священичого роду Волошиновичів із села Липовець Сяніцького повіту. Батько Богдана-Ігоря змінив прізвище Кот на Антонич перед висвяченням. Він, як і пізніше син, закінчив гімназію в Сяноку, яка давала добрі знання з грецької і латини. Там були й заняття з української мови – дві години на тиждень. Коли гімназистом був Богдан– Ігор, грецьку, латинську, польську та німецьку мови вивчали по чотири години на тиждень. Як же сталося, що Антонич вибрав українську мову для своєї творчості? В рукописах поета не збереглося жодного його вірша, написаного польською мовою, якою він володів бездоганно. Можливо, такі спроби й були, та фактами дослідники не володіють. Антонич був улюбленим учнем гімназійних викладачів і улюбленим студентом професора полоністики Львівського університету Генрика Кароля Гертнера (1892-1935).
Можна припустити, що Антонич був перфекціоністом, тобто намагався бути найкращим у тому, що обирав і чим займався. Він уважно стежив за найновішою польською поезією, про що свідчать його конспекти, і, можливо, не бачив себе в майбутньому серед її лідерів. Українська ж поезія, ще не надто модернізована, давала шанс, яким Антонич скористався. Та шанс надавали й університетські полоністичні студії для наукової кар’єри, яку Антоничу не судилося зробити. Після успішного закінчення університету йому не вдалося отримати посаду асистента кафедри польської мови. А 1935 року несподівано помер професор Гертнер, який, напевно ж, мав би сприяти своєму талановитому учневі.
Тож статус професійного літератора був радше вимушеним, ніж бажаним. Книга "Знане і незнане про Антонича" містить і багато інших сюжетів про поета і його близьких. Мені, наприклад, було цікаво довідатися, що о. Василь Антонич влаштував касу взаємодопомоги для селян Бортятина, яку чотири рази грабували місцеві бандити. А наречена Антонича Ольга Олійник вийшла заміж після Другої світової війни за Зенона Ксєнжопольського, який був на 18 років молодший за неї.
Віктор НЕБОРАК
