Таємниці намальованого світу

Середина літа – не час для кінопрем’єр. Всі гучні та довгоочікувані новинки тепер "притримують" на осінь, коли люди повернуться із сонячних берегів до темних кінозалів. Але це не стосується повнометражних мультиплікаційних (чи, як тепер частіше кажуть, анімаційних) фільмів. Їх випускають на екрани саме влітку, під час шкільних канікул.

Незабутня "ліліпуточка"

Головна анімаційна прем’єра цього літа – "Тачки-2" – мала не менш потужну промоцію, ніж, наприклад, чергові "Пірати Карибського моря" чи інші "дорослі" блокбастери. Тобто анімацію сучасна кіноіндустрія вже давно сприймає цілком серйозно. Фантастичні каси анімаційних новинок стали можливими не лише завдяки дітям. Дедалі більше дорослих аж надто охоче супроводжує своїх юних нащадків на прем’єри.
Виявляється, тут немає нічого нового: повнометражні анімаційні фільми колись почали виготовляти саме для дорослих глядачів. 1917 року в Аргентині вийшов перший у світі повнометражний мультик під назвою "Апостол". Перший радянський повнометражний мультфільм "Новий Гулівер" з’явився 1935 року. Номінально він був призначений для підліткової аудиторії, але фактично вийшов занадто "дорослим" і за змістом, і за формою. До речі, "Нового Гулівера" можуть пам’ятати навіть досить молоді глядачі пострадянського простору, адже його демонстрували багато десятиліть. І якщо ви не пригадуєте сам фільм, то чудовий романс "Моя ліліпуточка", покликаний пародіювати буржуазне мистецтво, а саме Олександра Вертинського, забути точно не могли.

Светрик для Кораліни

Першим почав створювати повнометражні фільми для дітей, звичайно ж, Волт Дісней. 1937 року народилася діснеївська "Білосніжка", якій судилося стати класикою. Запропонувати дитячій аудиторії стрічку, яка тривала 83 хвилини, було певним ризиком. Адже вважалося, що діти не здатні на таку тривалу зосередженість (недаремно ж урок у школі триває 45 хвилин). Тому кмітливі аніматори-бізнесмени "підстрахувалися", надавши дитячій казці дорослих відтінків. Насамперед було вирішено намалювати досить реалістичних, а не мультяшно-стилізованих персонажів. Для створення злої мачухи-королеви навіть знайшовся прототип – популярна на той час акторка Гейл Сондергаард з яскравою, але холодною вродою. Отож іще в ті далекі часи, коли аніматорам і не снилися комп’ютерні технології, було зроблено першу анімаційну копію з живої людини, до чого ми нині вже цілком звикли.

Комп’ютерне копіювання реальних акторів називається технологією захоплення руху. На актора одягають величезну кількість датчиків, які вловлюють найтонші порухи м’язів, зокрема і м’язів обличчя. Саме так вдалося створити анімаційного Ебенізера Скруджа з мімікою Джима Керрі в новій "Різдвяній історії". Першою ж кінозіркою, яка втілилась у мультиплікаційному герої, був Том Хенкс у "Полярному експресі" 2004 року. Тоді захоплення руху застосували вперше. Але й досі на цій технології спеціалізується режисер Роберт Земекіс, який цілком відійшов від "дорослого" кіно і захопився анімацією.

Здавалося б, комп’ютерні технології нині вирішують усе в анімації. Ніхто вже нічого вручну не малює, а тривимірне моделювання цілком витіснило лялькові мультфільми. Насправді все не зовсім так. Наприклад, для "жахливчика" "Кораліна в країні жахів" 2009 року не лише виготовили величезну кількість ляльок, а й найняли спеціальну людину, яка плела мініатюрні светрики на спицях товщиною з людську волосину. І коли ви подивитеся на ці светрики – одразу зрозумієте, що жоден комп’ютер таке не намалює.

Очі на півобличчя

Як не парадоксально, та з-поміж країн, які мають значні досягнення в анімації, найбільше опирається технологічним новинкам у цій сфері… Японія. Здається, саме там мали би народитися й жити всі можливі й неможливі комп’ютерні спецефекти. Проте відданість традиціям у цій культурі часто переважає прагнення все вдосконалити й осучаснити. Отож аніме – традиційний японський мультфільм – залишається незмінним як у стильовому, так і в технічному вирішенні.

Відрізнити аніме від інших мультфільмів неважко, щойно на екрані з’являється людина: у неї характерні чіткі риси та величезні – на півобличчя – очі. Дехто вважає, що японці малюють своїм анімаційним героям такі очі, бо це, мовляв, предмет заздрощів цілого народу до людей європейської раси. Це примітивне й хибне пояснення. По-перше, очі не завжди великі й не у всіх. По-друге, їх використовують для символічного відтворення характеру, емоцій і навіть долі героїв. Наприклад, коли герой якоїсь містичної драми втрачає свою душу, його очі одразу ж стають тьмяними, без відблисків.

Аніме в Японії – добрячий пласт культури. Є аніме спеціально для дітей, для підлітків-дівчат і підлітків-хлопців та, звичайно ж, для дорослих. Причому дорослу аудиторію поділено на чимало цільових. Малюють, наприклад, романтичні аніме спеціально для людей нетрадиційної сексуальної орієнтації. Ну, а хентай – японське мальоване порно – відоме на весь світ.

Однак жанром над жанрами в аніме, як і в кіномистецтві загалом, є звичайний повнометражний фільм – драма чи комедія, або те й інше "в одному флаконі". А майстром над майстрами в цьому жанрі над жанрами є чарівник Хаяо Міядзакі. Його "Віднесені привидами" отримали на Берлінському кінофестивалі головний приз як найкращий фільм, а не найкращий мультфільм. Це унікальний випадок в історії кіно. Світ, створений Міядзакі, полонить і дорослих, і дітей. Якщо перші можуть пояснити, що їх приваблює гармонійне поєднання красивих картинок із захопливим та мудрим сюжетом, чарівною музикою, то другим просто подобається і їх не відірвеш від екрану.
Оксана ДРАЧКОВСЬКА