RSS logo rss  |  Вхід: Вхід в Молодий Буковинець
Головна | Війна з Росією | Допомога захисникам | ПРО ЧЕРНІВЦІ | Афіша | Історія успіху | Історія успіху Редакційна політика | Про нас | Підпишись Приєднуйся до читачів Приєднуйся до читачів Приєднуйся до читачів
  Новини: Чернівців | України | Світу | » Політика | » Економіка | » Культура | » Спорт | » Здоров'я | » Кримінал | » Життя | » Фото | » Відео |

Найвідоміший в Україні сучасний польський письменник об’їздив цілий світ, але живе у гірському селі Воловець і завжди, коли є така можливість, вибирає Україну чи Монголію, а не, скажімо, Італію чи Францію. Вчора, після десятирічної перерви, Анджей Стасюк вдруге відвідав Чернівці.

– Абсолютно всі мешканці Чернівців, навіть якщо останньою прочитаною ними книжкою був "Буквар", знають твоє прізвище. Бо в Чернівцях є вулиця Стасюка. Зізнайся щиро: може, ти – українець?

– Не знаю, але хотів би. Мій тато народився на сході Польщі, тепер це польсько-українсько-білоруське прикордоння. Церква там кількасот років тому була греко-католицька, але коли цариця Єкатєріна почала насильно навертати всіх у православ’я, мої предки перейшли в католицизм. У Польщі дуже багато СтасЯків, біля сорока тисяч, це таке "плебейське" прізвище. Моя дружина Моніка мені сказала колись: "Якби ти був Стасяком, я б у твій бік навіть не глянула". Але я – Стасю к. На цвинтарі у батьковому селі через могилу як не Стасюк, то Романюк, як не Іванюк, то Семенюк... Не знаю. Хай буде: я – українець. Якщо це щось означає.

– Але народився ти вже у Варшаві?

– Так, батьки замолоду туди переїхали. Але літні місяці я в дитинстві і юності проводив у селі. Це були дуже важливі часи, які мене сформували. Вдома батьки стежили за кожним кроком. А у діда в селі – повна свобода. Тобто вдень тяжко працюєш у полі, але на вечір дістаєш десять злотих і йдеш "на села". Ніхто тебе не контролює, сільські підлітки пояснюють тобі, що таке – життя, що таке – секс.

– Тому ти врешті і втік з Варшави?

– Не втік, а переїхав. Хоча справді, спогади про сільські канікули полегшили переїзд. Мені завжди подобалося в горах, я люблю гірський пейзаж. І якось один мій приятель, хіппі і буддист, який мав хатину у спорожнілій після виселення українців (конкретно кажучи, лемків) місцевості, зібрався на рік до Америки. А він тримав удома, у цьому селі Чарному, якихось лам, осла, бо – як буддист – викупив їх з неволі, з варшавського зоопарку. Ну і він попросив мене доглядати тих тварин, поки його не буде. Тільки замість року приятель повернувся через десять, а я за той час так вріс у ту колишню Лемківщину, що вже не мав найменшого бажання повертатися до міста. То ми з Монікою перебралися через гірку, до Воловця, купили за безцінь землю, багато землі, поставили хату і живемо. І вже маємо місце на цвинтарі, неподалік чудової дерев’яної церкви. До акції "Вісла" у Воловці було 128 будинків. Сьогодні – сім.

– Не буду запитувати, за що тебе постійно виганяли зі школи...

– Виганяли, бо не ходив.

– Але запитаю про в’язницю.

– Я завжди почувався людиною вільною. І раптом потрапив до війська, де мною хтось хотів командувати. Я собі подумав: "Курва, це що таке?". І втік. Два місяці волочився з різними хіппі. Мене впіймали і дали півтора року штрафбату. Це був 1980-й. А штрафбат – це ще гірше, ніж армія. Тюрма і військо, два в одному. І ми з кількома товаришами організували бунт, щоб нас перевели до нормальної в’язниці. Начальник штрафбату кричав: "Догралися, тепер будете сидіти з бандитами, вбивцями і гвалтівниками!". А ми йому: "Слава Богу, нарешті будемо з бандитами, вбивцями і гвалтівниками, а не з військовими ідіотами". А вже після в’язниці, як той циган, що за компанію повісився, я долучився до анархістського руху "Свобода і Мир". Рух виступав за скасування обов’язкової військової служби, і їм був потрібен хтось, хто знав, як та служба виглядає.

Формально ти не мав тоді жодної освіти, жодної професії?

– І тепер не маю. Моєю професією були зустрічі з друзями, подорожі країною, читання, музика, кохання, одне слово – життя.

– І як такий неук став письменником?

– Бо той, хто багато читає, так чи так сам щось пише, якісь вірші, бодай подумки. Після відсидки мій колега з руху "Свобода і Мир" запропонував написати книжку про в’язницю. Я сів і за два тижні написав "Мури Хеврону". Він хотів видати її у підпільному видавництві, але виявилося, що вона надто сумна і скандальна навіть для підпілля. Тому мій літературний дебют відбувся, аж коли Польща стала вільною.

– Крім власне письменства, ви з Монікою є ще й власниками видавництва "Чарне".

– Так, ми його заснували саме в Чарному – без світла, без води, без телефону, при гасових лампах. А тепер це, без удаваної скромності, одне з найважливіших видавництв у Польщі. Але це заслуга Моніки, я лише намагався їй не дуже заважати. В середині 90-их я вже був трохи знаним "молодим письменником". І якось наш приятель за келихом вина запитав Моніку: "А чому ти сама не видаєш книжки Анджея? Навіщо віддавати гроші іншим видавництвам?". Моніка каже: "А й справді". З того все й почалося. Першою видали, звісно, мою книжку. А потім відразу Зигмунта Гаупта – на мій смак, найбільшого польського письменника 20 століття, який, до речі, народився недалеко звідси, в Улашківцях. Потім виїхав, жив в еміграції, помер в Америці. Але весь час писав про рідне Поділля, прекрасно писав.

– Ваше "Чарне", якщо хочеш знати, є польським рекордсменом з видавання українських авторів.


– Як фірма ми мусимо заробляти гроші, платити податки, зарплатню працівникам. Але ми видаємо лише ті книжки, які нам справді подобаються. А в Польщі просто немає так багато хороших письменників. Тому ми видаємо переважно українців, балканців, загалом – центральноєвропейців. Українців нам спочатку Юрко Андрухович радив, а потім ми вже й самі почали орієнтуватися у вашому літпроцесі. Особливо Прохаська й Жадана любимо. А тепер навіть приступаємо до росіян.

– Знаю, знаю про твоє русофільство...

– Я вже двічі побував у Росії. Мені колись Віктор Єрофєєв сказав: "Їдь, але тільки не до Москви". До Москви я і так не хотів, бо завжди хотів побачити справжню Росію, глибинку. І вдалося: ми були на Байкалі, на Алтаї, в Читі, Іркутську, Новосибірську, три тижні мандрували вздовж китайського кордону... Може, Україна мене тим і притягує, що вона є такою сумішшю Польщі й Росії.

– А взагалі, звідки у тебе ця пристрасть: їздити вічно якимись "задуп’ями"? Як не Монголія, то Албанія, як не Молдова, то Україна.

– Та бував я і в Швейцарії. Заробив там трохи. Розумієш, мене не цікавить те, за чим їздять туристи. Ну побачиш ти якусь Тоскану – і що? Італія, Франція, Швейцарія – все це гарне, але по-справжньому важливі, страшні речі відбувалися у 20 столітті на Сході, тут, у Росії, у Польщі. Тому мене сюди і тягне, я хочу це знати, досліджувати, відчувати, жити цим. Польща втікає від цього досвіду, їде витріщатися на Тоскану, на західну культуру, яка має нас, правду кажучи, в дупі. Ні, звичайно, навіть у Швейцарії іноді трапляються цікаві речі: то добробут на відібраному нацистами у євреїв золоті будують, то циган насильно стерилізують. Але хай про це пише швейцарський письменник. А мої історії розгортаються тут, лише тут, на сході Європи, я можу будувати свою оповідь про світ.

– То, власне, повернімося до України. Чи ти бачиш тут якісь зміни на краще за останні десять років?

– Провокуєш? Я не є уповноважений критикувати чи оцінювати Україну. Але ось ми їдемо з Монікою вже четвертий день... Здається, стало набагато більше пам’ятників Шевченкові. Зате книгарні майже позникали. Символічно, ні?

– Еге ж. Тому я і кажу: нарікай на Польщу скільки влізе, але, на відміну від нас, ви все-таки пішли європейським шляхом.

– Не знати, пішли чи нас повели. Європа нас інкорпорувала. Вона ж нам не сказала: "Польщо, залишайся такою, як ти є, і будемо партнерами". Ні, мусите бути такі, як ми, і тоді ми вас приймемо. Будете європейцями, але на наших умовах.

– А що, є інші варіанти?

– Прикро і принизливо, але радше немає. Інакше Росія нас проковтне, втягне носом, як кокаїнову доріжку. Я намагаюся це все зрозуміти. Саме тепер пишу книжку під назвою "Схід". Там буде і село мого батька, і війна, і Лемківщина з її виселеннями та нищенням українськості, і комуністичні колгоспи, збудовані на лемківських кістках і руїнах церков. Усе – від мого дитинства до України, Росії і Монголії.
Олександр БОЙЧЕНКО
1-07-2011, 11:20
Коментарів 0 Переглядів 2 965

• Новини партнерів
купити айфон 15 у Львові, ціни в Україні

ФОТОРЕПОРТАЖ Переглянути всі фоторепортажі

Олена Рєпіна – випускниця Міжнародної програми "Капеланська академія"


«По ліки їду дев’ять кілометрів». Блог Людмили Осадчук
Як живуть мешканці села Чорнівка, яке приєднали до Чернівецької територіальної громади
Долар не буде вищим за 47 гривень. Блог Богдана Сторощука
Які будуть ціни, курс долара та інфляція у 2025 році
ВІДЕО Переглянути все відео

Паровоз не курсував уже понад 60 років

Чернівецька філія Державного підприємства "Івано-Франківський науково-виробничий центр стандартизації, метрології та сертифікації" — це надійний партнер із забезпечення точності вимірювань, сертифікації продукції та відповідності стандартам. Філія запрошує до співпраці місцевих виробників, організації та фірми, які займаються виробництвом, експортом та імпортом, реалізацією продукції.

"Профі-Центр" — це не стереотипне середовище для вивчення іноземної. Насамперед це осередок, який має не тільки ефективну навчальну базу, яку може запропонувати студентам, а й відповідні підтвердження цьому.

Кожен маленький гість отримає солодкий подарунок за віршик чи талант. Варто лиш продекламувати віршик чи розповісти, яким чемним був цього року.