Багато поетів, хороших та різних, позакінчували філологічні факультети. Та лише одиниці з тих найкращих, антологійних, пішли на вчительський хліб. Я знаю лише одного, хто вже понад тридцять років викладає українську мову і літературу в сільській школі. Це Петро Мідянка. Він десятиліттями перевіряє зошити, диктує диктанти, вислуховує від учнів перекази хрестоматійних творів і біографії наших класиків. Цікаво, чи він змушує своїх учнів зазубрювати вірші. Варто було б прихованою камерою зафільмувати це дійство – як закарпатські діти читають напам’ять улюбленого Петрового поета Богдана-Ігоря Антонича, ті самі рядки: "Атонич був хрущем і жив колись на вишнях".
Та увесь той час, коли Петро заробляв педагогічний стаж, він був ще й затятим мандрівником. З інтерв’ю, яке Мідянка дав професорові Володимирові Панченкові і яке розміщене замість передмови у його книзі "Луйтра в небо", можна довідатися про деякі з його мандрівок, які мали, звичайно ж, і літературну складову. Особисто я познайомився з Петром, коли він переступив поріг мого львівського помешкання разом з Юрієм Андруховичем. Мені цей день запам’ятався, бо саме того дня я відзначав своє 25-ліття. Андрухович вирішив, що Петро якнайкраще впишеться в коло привітальників і віншувальників, і не помилився. Менш як через десятиліття Петро перфектно виконав роль дружби на моєму весіллі, а сам одружився (вперше!), коли відзначив своє 50-ліття.

Куди квапитися у цій безупинній шарпанині? Петрів батько прожив 95 літ, був професійним лісорубом, валив ліс по всій Центральній Європі, та завжди, як і Мідянка-молодший, повертався до рідного Широкого Лугу. В час, коли Україною заволоділо нове переселення народів, Петро не виїхав на жодні заробітки, затято тримався свого вчительського фаху і писав свої пахучі і в’язкі вірші, замішані на неокласицизмі і на фактурних лексемах. Звичайно, можна книгу назвати і "Драбина в небо", але кого ти тою драбиною тепер здивуєш. А "луйтру" далеко не кожний втне. Так само і з "фараметликами", "фиресом" і "ярмінком". До речі, саме Мідянчин "Ярмінок", виданий у Федюковій "Зоні Овідія", здобувся на відзнаку "Книга року-2008", залишивши позаду серйозних конкурентів. А видання вибраних віршів у київській "Темпорі" було серйозним доважком до перемоги, на яку поет, може, й не надто розраховував.

Як це бути поетом-учителем у закарпатському селі і перемагати у конкурсі поважного загальноукраїнського інтернет-видання "ЛітАкцент"? Для цього, поза всіма сумнівами, потрібна неабияка "кріпость духу". У моїй віртуальній антології – багато віршів Петра Мідянки, та один, який відкрився мені не так давно, хочу за цієї оказії процитувати повністю. Він має назву "Штефуца". Ризикну припустити, що це прізвище (чи прізвисько) персонажа цього сонета – інтернатівської вчительки, в яку, можливо, був закоханий школяр Мідянка.

Був інтернат з радянської казни –
Схоластика аж до нудоти прісна.
Гора Замкова бачила півміста,
І в Кірешах хвостаті фазани.

Тендітна пані входила в наш двір.
Усе німіло, а з ротів – лиш пара,
А по бруківці линула Тамара
У шапці з лиса. Був такий убір.

Не знали ми горілки, ні вина,
А спати нас вкладали завидна,
Медоточивила: "Мідяночко солодка".

Тепер ось бабця, ветха і стара,
Давно забула Василя й Петра,
А ними п’ються виньяки і водка.

Що мені до тої Тамари, якої я не бачив і навряд чи колись побачу? Що мені до інтернату, до якихось фазанів у якихось Кірешах, до колишньої моди носити зимові лисячі шапки? І все ж я можу перечитувати Мідянчин сонет безліч разів і чудуватися дивовижній картині, яка оживає перед моїми очима – так, наче це мій персональний спогад. На подвір’я інтернату входить струнка сексапільна вчителька (з чого я взяв, що вона вчителька, може, вихователька, лікарка, бібліотекарка?), і ми (я вже опинився там, у другому чотиривірші), роззявивши роти, стежимо за її ходою. У жодного з нас, сірих інтернатівців, ні найменшого шансу привабити її увагу. І все ж стається чудо. Вона промовляє – чи це лише сон? – "Мідяночко солодка". Як солодко мали б звучати ті слова у вухах школяра, якого доля нагородила таким екзотичним прізвищем. Між цими словами і першим рядком другого тривірша – часова прірва в чотири десятки років, які перетворили прекрасну Тамару на ветху бабцю. Хто кого забув? Та поет зберіг найдорожче і вловив прозорими сонетними рядками кадри кінематографічного часу. Пафос легко подолано щиросердечним прикінцевим зізнанням: "А ними п’ються виньяки і водка".

Колись я відзначив для себе фактурність Мідянчиного поетичного світу. Петро вміє створити образ не лише завдяки аудіо-відео, а й через дотик, смак і запах. Його слова відчутні на дотик, як домотканне полотно, смаковиті, як домашня солонина, і пахнуть Срібною Землею, посеред якої з Широкого Лугу здіймається його "Луйтра в небо".
Віктор НЕБОРАК