Готуючи цей матеріал, дев’яносто відсотків часу я витратила на пошуки автора терміна "українське поетичне кіно". Не знайшла. А шкода, бо сказано все-таки дуже гарно. Так гарно, що вже кілька десятиліть це визначення експлуатується в статтях, промовах і наукових працях. Але, говорячи про українське поетичне кіно, здебільшого мають на думці "Тіні забутих предків" та ще один-два фільми. Насправді ж їх було багато.

Хвалили у Польщі, сварили у Москві

Мистецтво – не наука, воно не оперує однозначними формулами і виписаними до букви законами. Тож погляди різних кінокритиків на творців українського поетичного кіно багато в чому не збігаються. Наприклад, поляк Януш Газда у своїй статті "Українська школа поетичного кіно", опублікованій 1970 року в журналі "Ekran", згадує лише Леоніда Осику, Володимира Денисенка, документаліста Ролана Сергієнка і… Романа Балаяна. Дехто з українських критиків "записує" до цієї кіношколи навіть Кіру Муратову і Петра Тодоровського (від 1955-го до 1972-го року він працював на Одеській кіностудії). Парадокс, та чи не найбільш ґрунтовно дослідив школу українського поетичного кіно той, хто започаткував її переслідування і подальше знищення. Йдеться про московського кінокритика Михайла Блеймана. Втім, якщо уважно вчитатися в його чималеньку статтю "Архаїсти чи новатори?" ("Искусство кино", 1970), складається враження, що сам Блейман навіть трохи захоплений фільмами поетичної школи. Але замовлено було розкритикувати, і автор старався, як міг. Отож, у Блеймана фігурують Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко і знову ж таки Леонід Осика.

До речі, Іван Миколайчук дебютував як режисер аж 1979 року, коли визначення "українське поетичне кіно" вже не можна було й згадувати. А якщо й можна, то не інакше, як із ремаркою "так зване". Отож йому довелося видаляти з "Вавилону ХХ" усі занадто метафоричні, занадто формалістські епізоди. На щастя, справжній шедевр навіть радянська цензура не спроможна була зіпсувати.

I елітне, і масове…

З-поміж дослідників школи українського поетичного кіно неможливо не згадати Ларису Брюховецьку, яка упорядкувала величезну, майже на 500 сторінок книгу "Поетичне кіно: заборонена школа". Вона подає свій перелік фільмів, які належать до цієї школи: "Тіні забутих предків" Сергія Параджанова, "Та, що входить у море", "Хто повернеться – долюбить", "Камінний хрест" і "Захар Беркут" Леоніда Осики, "Криниця для спраглих", "Вечір на Івана Купала", "Білий птах з чорною ознакою", "Всупереч усьому" Юрія Іллєнка, "Совість" Володимира Денисенка, "Іду до тебе" Миколи Мащенка, "Пропала грамота" Бориса Івченка, "Відкрий себе" Ролана Сергієнка та "Вавилон ХХ" Івана Миколайчука.

Майже половина, а саме шість із цих чотирнадцяти стрічок було заборонено відразу або невдовзі після виходу. Частину заборонених стрічок глядачі змогли побачити наприкінці 1980-х або вже в незалежній Україні, інші ж можна вважати втраченими. Адже якщо "Пропала грамота" чудово "прижилася" на сучасних телеекранах, то, наприклад, "Криниця для спраглих" занадто важка для нинішнього глядача, який звик до більш "легкостравного" кіно.

Заборонений список

Так і не зустрівся з глядачем короткометражний фільм Леоніда Осики "Та, що входить у море". Певна логіка у цьому є, адже короткометражки загалом не розраховані на прокат. І ставлення до них у кінематографістів не дуже серйозне: це такий собі тренувальний формат для студентів чи випускників. Власне, "Та, що входить у море" якраз і була дипломною роботою Осики. Але, дивовижна річ, ця "тренувальна" стрічка викликала бурю відгуків у кінофахівців. Маленька замальовка про дівчинку, яка вперше побачила море, виявилася наповненою таким багатошаровим змістом, такою багатогранною естетикою, що перші нечисленні глядачі просто захлиналися емоціями. Одні кричали, що це і є справжнє поетичне кіно – більш досконале, більш витончене, ніж навіть "Тіні…". Інші бурчали, що це й не кіно зовсім, а просто кілька гарних фотографій. Треті обурювались: формалізм, нічого не зрозуміло, нудно…

Наступним забороненим фільмом стала "Криниця для спраглих" Юрія Іллєнка за сценарієм Івана Драча. То був режисерський дебют Іллєнка, який уже встиг прославитися на весь світ і отримати купу нагород як оператор "Тіней забутих предків". Іллєнко одразу ж заявив про себе як цілковитий максималіст у справі поетичного кіно: самі лише метафори, алегорії, символи. Похмуре, песимістичне кіно про вимирання українського села Параджанов одразу ж проголосив шедевром, і художня рада кіностудії ім. Довженка фільм затвердила. Але вже за три місяці сам центральний комітет компартії України знайшов у "Криниці для спраглих" "ідейні збочення" і заборонив фільм до показу. Поклали на поличку й наступний фільм Іллєнка – "Вечір на Івана Купала", також дуже метафоричний, похмурий і також видатний (це визнавали і найзатятіші гонителі українського поетичного кіно).

Не дійшла до глядача (точніше дійшла, але через багато років) стрічка Володимира Денисенка "Совість" за сценарієм Василя Земляка. Історія про війну, про те, як гітлерівці знищили ціле українське село. Здавалося б, усе ідеологічно правильно, але й тут щось було не так: занадто багато жертв, занадто сильне відчуття марності цих жертв, ну і жодної тобі керівної-рятівної ролі партії та комсомолу.

1972 року заборонили документальний фільм Ролана Сергієнка "Відкрий себе" про Григорія Сковороду. І якщо це не було втратою для кінопрокату, бо документальні стрічки демонструються здебільшого по телебаченню, то заборона "Пропалої грамоти" Івченка завдала чималих збитків державній кишені. Адже це – правдивий блокбастер, єдине з-поміж заборонених стовідсотково комерційне кіно.

У "нові" часи українське поетичне кіно неодноразово намагалися відродити. Назвати ці спроби вдалими важко. Що й не дивно, адже ніхто не намагається відродити, наприклад, італійський неореалізм. Нехай історія залишається історією, а новим митцям належить творити щось нове.
Оксана ДРАЧКОВСЬКА